Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт

— Ну от! Нема! Бачиш, шановний, немає в мене ніякого гаманця! Хочеш — сам обшукай!

Але торговець і так уже зрозумів: хлопчиськові просто не було куди сховати кошіль, натоптаний майже десятьма золотими монетами по два та п'ять срібняків. Залишалося думати, що малолітній злодюжка просто передав здобич спільникові… Але спробуй це довести…

— А навіщо ти за мій пояс ухопився? — запитав торговець.

— Та мене ледве з ніг не збили, ось і вхопився за перше, що трапилось… Ти вже пробач, шановний, але це вся моя провина, кошеля твого в мене немає…

— Та відпустив би ти дитину, шановний… — озвався хтось із натовпу.

Торговець зітхнув і розтис руку. Дивлячись услід хлопцеві, котрий утікав, потираючи плече, чоловік потішився, що з собою сьогодні взяв навряд чи двадцяту частину виторгу, тож майже всі гроші привезе додому, якщо, звісно, його в трактирі, де зупинився, не обкрадуть… Він втратив будь-який інтерес до базарних дивин і товарів та заквапився назад до своїх речей.

Поки Інтар вибрався з юрби, плече вже боліти перестало. Він побіг на берег, де в брудних кущах, на яких ледь почали розпускатися листочки, на нього вже чекали.

Жучок сумирно сидів на потрібному місці. Побачив хлопчика, підхопився й закрутив хвостом. На тому місці, де спочивав цуцик, залишився кошіль. Інтар узяв його, струснув… Непоганий, здається, улов, але порахувати краще буде в Сорота!

І хлопчик сховав кошіль до свої сумки.

Жучок став на задні лапи, поклав передні на коліна хлопчиськові: милувався.

Той охоче почав гладити свого друга: чухав боки та за вухами.

— Молодець, молодець… Усе зробив як треба, як я тебе навчав: і підхопив кошіль, коли я впустив його, і спіймав, перш ніж він об землю вдарився, і втік швидко… Молодець, гарний собака, розумний собака, весь у свою мамку, найкращий собака на світі…. — примовляв він, почухуючи цуцикові боки й кошлату чорну спинку.

А Жучок у відповідь крутив хвостом і навіть скавучав від надміру почуттів.

Хмари були рожеві. Ну, не зовсім, але з рожевою такою облямівкою. А самі фіалкові на сірому небі. І по верхньому краєчку — рожеве світло.

Інтар, незважаючи на біль у спині, зупинився, сперся на мітлу й довго дивився на небо. Такі хмари біля моря бували і тут, у Кхаабрі, і в Столиці…

Хлопчисько не часто придивлявся, яким буває небо. Подумаєш — сонце… Ну, світить. Подумаєш — хмари! Ну, повзуть. Але щоразу, як звертав увагу, здавалося: вперше цю красу побачив. І зараз стояв із задертою головою, дивився захоплено, не в змозі відірватися.

Отямився, коли сонце зовсім сіло, й здригнувся від вечірнього холоду. Авжеж, середина осені… Тільки в Столиці зараз уже в плащі й куртки на хутрі кутаються та теплі сорочки вдягають, а він у своїй літній — і нічого… Удома набагато холодніше.

Інтар пригадав, як місяця півтора тому в рідному місті, стояв і ось так само видивлявся на небо, поставивши на землю мішок із крупою. Дивився, поки шия не заболіла, й тільки тоді звернув на свою — ось уже рік, як свою, — вулицю. Тут він жив із минулого літа з наставником Соротом і Жучком — однорічним кошлатим, коротколапим чорним псом, через якого й пішов із трактиру, бо на смерть полаявся з трактирником Орамом. Щоправда, там лишилася мамка, Івина. Але її хлопчисько навідував часто, як тільки міг.

Інтар трохи забарився через захід сонця, тому поквапився якнайшвидше дістатися до своїх дверей. Біля будинку він ледь не зіштовхнувся з неголеним чоловіком, що несподівано вигулькнув з-за рогу, та відступив з дороги ще двом незнайомцям, які поспішали до виходу.

Біля дверей хлопчик почув лютий собачий гавкіт («І чого це Жучок так заходиться?»), втім, гавкіт перейшов у радісне скавуління, щойно Інтар гукнув собаку:

— Ну, чого ти розійшовся? Свої!

Цуцик зашкріб лапами у двері, радісно задзявкав.

Інтар за давньою звичкою штовхнув двері й здивувався: було не замкнено… Але ж він замикав на ключ, коли виходив, наставник сам просив його про це: сліпому було незатишно в незамкненій квартирі, хоч і з собакою.

Може, Сорот кудись відлучився, подумав хлопчик. Але тоді чому не замкнув двері? Адже в них обох були ключі…

Він поставив мішок на підлогу, попестив Жучка, який стрибав навколо й гукнув:

— Наставнику Сороте! Ти вдома?

— Так, хлопчику, — старий відгукнувся зі спальні. Інтар пішов до нього.

— Крупу я приніс. А чому двері не замкнені? Ти виходив?

— Ні… У мене був дехто… — Сорот сидів на ліжку, вигляд мав стомлений і стривожений.

— Гості? — здивувався хлопчик. — Едрин?

— Не Едрин. Інші. Знайомі… — Сорот поморщився.

Інтару стала якось незатишно:

— Щось сталося? — він погладив старого по руці. — Наставнику…

Той повільно кивнув:

— Можна сказати, що так. Ось що, Інтаре, завари нам чого-небудь гарячого… Поговорити мені з тобою потрібно.

Коли Інтар поставив на тацю дві чашки гарячого травника, Сорот уже влаштувався у своєму улюбленому кріслі. Хлопчик обережно встановив тацю на низенькому столі поряд, сам сів на стілець. Жучок розлігся під столом, перевернувся на спину, розкинув лапи й висолопив рожевого язика.

Сорот простяг руку