Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

— Війна все забирає, як тіло, так і душу, але ти, чоловіче, душу ше не втратив, хоча бачив багато, може і воював. Воював же?

— Воював, бабцю, воював.

— Хоть не за фальдійських курвисьок бивсє?

— Ні, бабцю, не за фальдійців.

— Ти бабу не дури, хлопе, бо якшо взнаю, шо бився за цих паскудників, то буде тобі кара божа!

— Не дурю, бабцю. Занадто я вас поважаю, щоб дурити, а воював я ще в молодості. «Як давно це було… — думав він мимоволі, — Мій загін…вбивці, диверсанти, партизани. Ох і нашуміли вони тоді. Але було це дуже давно, а згадувати подробиць особливо не хотілося.»

— Проти курвисьок? — вивела його із спогадів бабуся.

— Так, і проти них також. Бачив я багато тоді, зізнаюся вам, але згадувати не хочу. Важко від того.

— Ти спогаде не відганяй, воно то все одно будуть душу гризти. Крашше виговоритися, то тобі мудра баба каже.

— Може й так, бабусю, але не можу я згадувати те, про що намагаюся швидше забути. І не кажіть мені нічого, знаю я про чудодійну силу розмови, про те, наскільки легше може стати після сповіді. Але немає мені від чого сповідуватися, бабцю. Я розплатився за все, що скоїв.

Медоха дивилася на нього своїми мудрими очима і розуміла. Більшість людей вважали цю стару жінку божевільною. Проте розум її ще не був затуманений, через це вона і розуміла Фалміна. Тому зараз промовчала.

— Ви ж навмисно відправили Гібді, чи не так? — порушив тишу чаклун, при цьому дивлячись у вікно. — Хотіли вислухати мене, адже бачите, що я того потребую.

— Хотіла, хлопе, та перехотіла, — бабця пийнула води, відставила стопку із ліками. — Вже завтра зможеш їхати, куди тобі там тре'. Дам мазів тобі, шоби спину натирав.

— Ви ж казали, що треба відлежатися.

— Уже не треба, чоловіче, уже ні. Ти не мій син, дійсно, не мій…

— Що ви кажете, бабцю?

— Нічого, все добре, — прочамкала Медоха, після чого гукнула когось із передпокою, аби їй допомогли спуститися сходами та відвели додому. Фалмін мовчки спостерігав, як до кімнати зайшов молодий хлопець, який допоміг бабці підвестися. — Баба вже стара, тому й певно не побачимося, — сказала, вчепившись за руку хлопчини. — Ти намагайся більше так не бицця, бо не буде поруч баби, шоби тебе вилікувала.

— Гаразд, Медохо, запам'ятаю.

— Е, куди там, запам'ятаєш. Ви молоді, безголові, вам аби лубов'ю йматися і бицця між собою. Тому крашше менше мечем махай і лубов'ю не майся. Купи де землю і пахай собі, чи шо. Пуняв?

— Пуняв, пані Медохо, пуняв. І дякую вам за все.

Вона глянула на нього дивним поглядом, наче чимось він її образив. Наче мати, якій син подякував за елементарну допомогу. Але потім усміхнулася одними губами та із допомогою хлопчини вийшла із кімнати. Фалмін зрозумів, що то була їх остання зустріч, але знав, що бабцю Медоху запам'ятає на все життя.

Виїхали наступного дня уранці. Ніхто не проводжав, та й потреби не було. Воза залишили в селі, замість цього взяли ще одного коня, тому що піджимав час. Попри заперечення, Фалмін наполягав, що гном всівся позаду нього на Горі, а іншого коня використали для перевозу провіанту та інших речей. Гібді уже опівдні промерз і почав шморгати носом, а невдовзі і взагалі захворів. Однак гном'яча витривалість дозволяла йому впевнено триматися в сідлі.

До Кренгера вони не доїхали. Весь битий шлях попереду був заметеним і непрохідним, де-не-де стояли застряглі підводи або фургони, господарі яких плювалися і лише лаяли богів за таку невдачу. Оточені з обох боків скелями та урвищами, були вони змушені або повертати назад, або ж чекати, поки вояки, які нещодавно прибули, розчистять замети.

Ті ж вояки, із грифоном на щитах та металевих наплічниках, допомогати не поспішали. Розсівшись на широких возах, заваленими бочками із провіантом, на одній із них двоє списників саме різалися у карти. Судячи із лайки одного із них, хтось уже встиг програти чимало грошенят.

Фалмін проминув повз декілька десятків возів і возниць, які настільки ненависно дивилися на нього, що довелося пришвидшити Гора, аби нікого не провокувати.

Хотів було розпитати у вояків, як довго чекати, але не встиг він слова сказати, як позаду почулося оживлення.

— Дорогу! Розійтися! Варто, розчистіть дорогу!

На дорозі з'явилася ціла хмара вершників, які, піднявши високо стяги дому Кральє, супроводжували безсумнівно персону важливу. Фалмін уже вилаявся, очікуючи найгіршого. Однак то був не принц, а його рідний дядько — Стейлан Кральє, відомий не так титулами та ім'ям, а як непомірними розмірами черева та щік. Кінь, на якому сидів товстань, хрипів від кожного кроку.

– Іменем короля! З дороги!

Процесія доїхала до Фалміна, і здавалося, поїде далі, чому б сам чаклун був вельми радий. Але інколи слава чаклуна грала із ним дурний жарт, і цього разу брат короля зміг свїми маленькими свинячими оченятками впізнати вбивцю драконів.

— Честь маю, якщо очі не підводять. — сказав басом Стейлан Кральє. Кінь продовжував хрипіти і рвати вудило, — Фалмін із Мальгарда, де б ще я міг тебе зустріти, як не в такій сраці світу!

Фалмін поштиво схилив голову, сподіваючись, що цей чоловік не отримував вістей від свого племінника. Як виявилося, новина про полювання ще не розійшлося настільки далеко.