Місто кісток - Кассандра Клер

– Мені здається, – сказала Клері, ледь стримуючи роздратування, – що всі, кого Конклав вважає мертвими, насправді живі. Може, їм варто впізнавати тіла за їхніми зубами.

– Батько мій помер, – сказав Джейс тим самим тоном. – І мені не потрібні жодні стоматологічні записи, щоб підтвердити це.

Клері збуджено повернулася до нього.

– Слухай, я не мала на увазі…

«Досить, – перервав Брат Єремія. – Істину можна дізнатися, лише якщо ви досить терплячі, щоб слухати».

Швидким жестом він здійняв руки й відкинув каптур зі свого обличчя. Забувши про Джейса, Клері щозмоги боролася з бажанням верещати. Голова архіваріуса була лисою, гладкою й білою, як яйце, з темними відмітинами там, де колись були очі. Тепер їх не було. На його губи уздовж і впоперек був нанесений малюнок з темних ліній, які нагадували хірургічні шви. Нарешті вона зрозуміла, що Алек мав на увазі під каліченням.

«Брати з Безмовного Міста не брешуть, – сказав Єремія. – Якщо ти хочеш знати правду від мене, ти її отримаєш, але я прошу тебе про таку ж відвертість».

Клері підвела підборіддя.

– Я не якась там брехуха.

«Розум не може брехати. – Єремія підійшов до неї. – Мені потрібні твої спогади».

Запах крові й чорнила був задушливим. Клері відчула, що її накриває хвиля паніки.

– Почекайте…

– Клері, – ніжно звернувся до неї Годж, – цілком можливо, що існують спогади, які ти заховала чи приглушила, спомини, які утворилися, коли ти була занадто юною, щоб усвідомлювати. Брат Єремія допоможе видобути їх. Це могло б нам дуже допомогти у цій справі.

Дівчина нічого не сказала, лише нервово кусала губу. Їй було страшно подумати, що хтось копирсатиметься в її голові, торкаючись таких сокровенних, особистих споминів, що навіть вона не мала до них доступу.

– Клері нічого не зобов’язана робити, якщо вона не хоче, – раптом сказав Джейс. – Чи зобов’язана?

Клері перервала Годжа, перш ніж він відповів.

– Все гаразд. Я це зроблю.

Брат Єремія коротко кивнув і беззвучно рушив до неї. У дівчини аж мороз по спині пройшов.

– Це боляче? – прошептала вона.

Він не відповів, але його вузькі білі руки вже торкалися її обличчя. Шкіра на пальцях була тонка, як пергаментний папір, і геть укрита рунами. Дівчина відчувала їхню силу, яка, мов статична електрика, поколювала її шкіру. Вона заплющила очі, перед тим побачивши біля себе занепокоєне обличчя Годжа.

Перед її заплющеними очима спершу вирували кольори. Потім Клері відчувала тиск, наче щось витягували з її голови, рук та ніг.

Дівчина зціпила руки, опираючись вазі, темряві. Вона відчувала, ніби її притисло до чогось жорсткого та непоступливого і потроху здавлювало. Їй сперло дух і раптом стало дуже холодно, наче взимку. Якоїсь миті вона побачила крижану вулицю, далекі сірі будівлі, круговерть білих сніжинок, що жалили її лице морозом.

– Досить, – голос Джейса прорізав зимовий холод, і сніг, що падав білими іскорками, зник. Очі Клері розплющилися.

Повільно вона розпізнала бібліотеку, стіни, заставлені книжковими полицями, заклопотані обличчя Годжа і Джейса. Брат Єремія стояв нерухомо, як ідол, вирізаний зі слонової кістки та вкритий червоними чорнилами. Клері відчула різкий біль у руках і, поглянувши на них, побачила червоні смужки на шкірі там, де в неї впилися її нігті.

– Джейсе, – докірливо сказав Годж.

– Погляньте на її руки. – Джейс махнув рукою в бік Клері, яка стиснула пальці, щоб сховати свої поранені долоні.

Годж поклав свою широку руку їй на плече.

– З тобою все гаразд?

Вона повільно кивнула. Відчуття ваги, що тиснула на неї, зникло, але дівчина відчувала, як липкий піт змочив її волосся, а топ прилип до спини, як клейка стрічка.

«На твій розум накладено блок, – сказав Брат Єремія. – До твоїх спогадів не можна дістатися».

– Блок? – перепитав Джейс. – Ви маєте на увазі, що вона закрила свої спогади?

– Ні, я маю на увазі, що їх заблоковано заклинанням. Я не можу зняти його тут. Їй доведеться приїхати в Місто Кісток і постати перед Братством.

– Заклинання? – недовірливо сказала Клері. – Хто б міг зачарувати мене?

Ніхто не відповів їй. Джейс подивився на свого наставника. Хлопець був на диво блідим, помітила Клері, враховуючи те, що це була його ідея.

– Годже, вона ж не мусить іти, якщо вона не…

– Все нормально, – Клері зробила глибокий вдих. Її долоні боліли в місцях порізів і вона страшенно хотіла лягти в якомусь темному місці й відпочити. – Я піду. Я хочу знати правду. Я хочу знати, що в моїй голові.