Крадій часу - Террі Пратчетт

Час зупинився.

Цо… 

Молочар містер Соак саме мив пляшки у зливі, коли повітря потьмяніло, а вода затвердла.

Він якийсь час дивився на неї, а тоді, з виглядом людини, яка любить експериментувати, підняв пляшку над кам’яною підлогою і випустив її з рук.

Вона й далі висіла в повітрі.

— Чорт забирай, — вилаявся він. — Що, черговий ідіот з годинником?

Те, що він зробив далі, не надто нагадувало звичайні дії молочаря. Він вийшов на центр кімнати і виконав декілька рухів руками в повітрі.

Повітря посвітлішало. Вода полилася. Пляшка розбилася — хоча, коли Ронні обернувся і махнув рукою, скляні друзки знову з’єдналися докупи.

Тоді Ронні Соак зітхнув і пішов до кімнати для відстоювання вершків.

Великі чани простягалися вдалину, і якби Ронні дав змогу комусь це зауважити, відразу було б помітно, що ця далина містила в собі значно більше далини, ніж буває зазвичай у нормальних будинках.

— Покажи-но, — звелів він.

Поверхня найближчого молочного чана перетворилася у дзеркало, а тоді в ньому з’явилися зображення…

Ронні повернувся до молочарні, зняв із гачка кашкет і рушив подвір’ям до стайні. Коли він вийшов із неї разом із конем, небо вгорі було понуре, сіре й нерухоме. Кінь був вороний, із хворобливим химерним полиском: створювалося враження, ніби його підсвічували червоним ліхтарем. Його плечі й боки були немовби всіяні червоними блискітками, що вирізнялися навіть на тлі загальної сірості.

І навіть коли його впрягли у воза, він зовсім не був подібний на тих коней, що покірно тягнуть підводи й хури, хоч люди цього не помічали, а Ронні, знову ж таки, ретельно дбав про те, щоб ніхто не звертав на це увагу.

Візок вилискував білою фарбою, позначеною де‑не-де зеленими мазками.

Напис з одного боку гордо проголошував:

РОНАЛЬД СОАК, стерильний молочар. 

*Засновано* 

Було, мабуть, дивно, що люди ніколи не цікавилися: «А коли ж саме засновано?». Бо якби вони поцікавилися, відповідь була б дуже непростою.

Ронні відчинив вхідну браму, і візок, торохкочучи ящиками з молоком, викотився в позачасову мить. Жахіття, подумав він, це ж просто справжнісінька змова, щоб зашкодити малому бізнесу.

Лобсанґ Лудд отямився, почувши, ніби щось клацало й вертілося. Він був у пітьмі, але вона неохоче підкорилася його руці. Здавалася оксамитовою, та й була такою. Він закотився під одну з вітрин.

Щось пульсувало у нього в районі поперека. Він обережно простягнув туди руку й виявив, що то обертається у своїй клітці портативний Зволікатор.

Отже…

Що ж воно сталося? Він існував у позиченому часі. Мав у розпорядженні, можливо, годину, або й того менше. Але міг його розітнути, отже…

Ні. Щось підказало йому, що спроба зробити це з часом, збереженим у пристрої, який виготовив Ку, була б фатальною. Йому відразу уявилося, ніби його шкіру відділяють лічені сантиметри від сповненого лезами бритв усесвіту.

Отже… одна година або й набагато менше. Але ж він міг би накрутити веретено, правильно?

Ні. Ручка була ззаду. Він міг би накрутити лише чиєсь інше веретено. Дякую тобі, Ку, за твої експериментальні моделі.

А міг би він його зняти тоді? Ні. Ремені були невід’ємною частиною веретена. Без них різні частини його тіла рухалися би з різною швидкістю. Подібного результату можна було б досягти, якби заморозити людське тіло до твердого стану, а тоді штовхнути це заледеніле тіло донизу кам’яними сходами.

Відкрити ящик цвяходером, який усередині ящика…

Через щілину у дверях сочилося зеленкувато-синє сяйво. Він підступив на крок і почув, що веретено раптом пришвидшилося. Це означало, що воно позбувалося часу, і це було погано, якщо в розпорядженні залишалася лише година, а то й набагато менше.

Він відступив на крок від дверей, і Зволікатор знову почав клацати розмірено.

Отже…

Лу-Тзе був десь на вулиці, і в нього було веретено, яке також мало автоматично включитися. У цьому позачасовому світі він був єдиною особою, що могла покрутити ручку.

Скло, розбите ним під час стрибка у вікно, утворило довкола отвору щось подібне на велику іскристу квітку. Він простягнув руку, щоб торкнутися одного уламка. Той заворушився, мов жива істота, порізав Лобсанґові палець, а тоді почав падати на землю, зупинившись лише тоді, коли вийшов за межі поля, що оточувало тіло юнака.

Не торкайся людей, застерігав Лу-Тзе. Не торкайся стріл. Не торкайся речей, які рухаються, таким є правило. Але скло…

…але скло, в нормальному часі, розліталося в повітрі. Воно й далі було наділено енергією, так?

Він обережно проминув скло і спробував відчинити вхідні двері до крамнички.

Дерев’яні двері рухалися вкрай поволі, опираючись неймовірній швидкості.

Лу-Тзе на вулиці не було. Але за кілька сантиметрів над землею, якраз над тим місцем, де був старий, висіло щось нове. Щось таке, чого там не було раніше.

Хтось із власним портативним часом побував тут, кинув цю штуку і рушив далі, перш ніж вона впала на землю.

Це була маленька скляна баночка, забарвлена часовими ефектами в синій колір. Цікаво, якою енергією вона зараз наділена? Лобсанґ склав докупи долоні, обережно підчепив її знизу й підняв угору, відчувши поколювання й раптову вагу баночки, коли поле веретена відреагувало на неї.

Аж ось повернулися справжні її кольори. Баночка була молочно-рожева, хоч її скло було радше прозоре, а рожевим був її вміст. Паперова покришка була розмальована поганенькими друкованими зображеннями невірогідно бездоганних полуниць довкола вигадливих літер, що складалися в наступний напис:

Рональд Соак, стерильний молочар. 

ПОЛУНИЧНИЙ ЙОГУРТ

«Свiжий, мов ранкова роса» 

Соак? Йому знайоме це ім’я! Це той чоловік, який доставляв молоко Гільдії! До речі, добре і свіже молоко, на відміну від водянистої зеленкуватої бурди, яку постачали інші молочарі. Усі вважали його дуже надійним постачальником. Однак, надійний або ні, він був лише молочарем. Ну, гаразд, нехай і дуже добрим молочарем, але якщо зупинився час, чому тоді…

Лобсанґ розпачливо роззирнувся довкола. Вулиця й далі була заповнена людьми й возами. Ніхто з них не рухався. Ніхто й не міг рухатися.

Але щось пробігло ринвою. Щось подібне на щура в чорній мантії пробігло там на задніх лапках. Воно подивилося на Лобсанґа, і він побачив там не голову, а череп. І цей череп був вельми життєрадісний.

Слово ПІ-ПІ проявилося в його мозку без того, щоб прозвучати у вухах. Тоді щур стрибнув на бруківку і подріботів кудись вуличкою.

Лобсанґ рушив за ним услід.

Наступної миті хтось схопив його ззаду за шию. Він спробував вивільнитися і усвідомив, що під час сутичок занадто покладався на своє вміння розтинати час. До того ж у особи, що його схопила, була дуже міцна хватка.

— Я просто хочу впевнитися, що ти не вчиниш якоїсь дурниці, — пролунав голос. Це був жіночий голос. — Що це в тебе на спині?

— Хто ти?..

— Згідно з протоколом, — заявив голос, — у таких ситуаціях запитання ставить та, хто схопила тебе за горло мертвою хваткою.

— Е-е, це Зволікатор. Е-е, він зберігає час. Хто…

— О, боже, ти знову за своє. Як тебе звати?

— Лобсанґ. Лобсанґ Лудд. Чуєте, чи не могли б ви мене накрутити, будь ласка? Це терміново.

— Звісно. Лобсанже Лудд, ти легковажний та імпульсивний і заслуговуєш на ідіотську і безглузду смерть.

— Що?

— А ще до тебе повільно все доходить.