Заборонені чари - Олег Євгенович Авраменко

— Я впевнена, що ти помиляєшся. Джейн не поводилась, як шпигунка.

— Кейт також не поводився, як шпигун. Поки він сам не дав це зрозуміти, я навіть запідозрити не могла, що він наглядає за мною.

Аліса похитала головою:

— Я кажу зовсім про інше. Якби Джейн працювала на Послідовників, то не ставила б мені ультиматуму, не змушувала б мене обирати між нею й тобою. Якраз навпаки — пристала б на нашу пропозицію…

— На твою пропозицію, — уточнила Маріка. — Я погодилась тільки заради тебе. І, якщо чесно, рада, що Джейн відмовилася.

— У тім-то й річ, що відмовилася, — стояла на своєму Аліса. — А це ж був шанс зблизитись і з тобою. Дуже гарний шанс. Визнай.

— Та мабуть, — неохоче визнала Маріка. — Тут щось не так… — Вона перекинулася на спину й позіхнула. — Алісо, стервочко, ти геть прогнала мій сон.

Саме цього Аліса й прагнула, завівши з Марікою розмову. Присунувшись до неї, вона грайливо мовила:

— Не переймайся. Я допоможу тобі заснути.

— Ага, — промимрила Маріка, обнявши її. — Ти завжди отримуєш, що хочеш…

Утім, цього разу Аліса отримала зовсім небагато. Вона вкрила Марічине обличчя поцілунками, закотила сорочку й стала цілувати її груди та живіт. Маріка стогнала від задоволення, але все тихіше й тихіше — і зрештою, геть розімлівши від пестощів, міцно заснула.

Совість не дозволила Алісі будити її. Вона розправила на Маріці сорочку, вкрила її ковдрою, а сама вибралася з ліжка, підійшла до комода і вдягла білизну. Потім відчинила шафу з верхнім одягом і замислилася, що вибрати. На думку їй спало з’їздити до Джейн і ще раз спробувати помиритися. Та після недовгих вагань вона відмовилася від свого наміру — не хотіла знову ятрити рану. Їхній розрив був лоґічним та неминучим, тут нічого не можна було вдіяти. Аліса довго лавіювала між двома дівчатами, але зрештою їй довелося зробити вибір. Вона обрала Маріку і вважала, що вчинила правильно. А проте, її почуття до Джейн ніде не поділися, вона була б щаслива просто дружити з нею. На жаль, дружба після кохання — рідкісне явище.

Аліса дістала з шафи легкі штани та просту домашню кофтину. Вона вирішила нікуди не їхати.

„Як ти там, Джейн?“ — подумалось їй. — „І хто ж ти насправді?..“

Стен прокинувся рвучко, зненацька.

У шатрі було ще темно, лише крізь щілини слабко пробивалися відблиски розпалених зовні багать. За ширмою рівно сопів носом його зброєносець, а біля входу чулася тиха й неквапна розмова двох вартових.

Утім, Стена розбудили не вони. Цієї ночі він узагалі спав дуже погано, неспокійно, часто прокидався, а потім знову забувався в тривожному сні. Але цього разу ясність думок у його голові свідчила про те, що він прокинувся остаточно.

Поруч безтурботно спала юна п’ятнадцятирічна дівчина — донька одного з маркитантів, що супроводжували в поході їхнє військо. Її батько нітрохи не заперечував, коли Стен накинув на неї оком, а навпаки, лише тішився з цього. Усім було відомо, що молодий князь непостійний у своїх захопленнях, але добре дбає про колишніх коханок, забезпечує їх чималим посагом і завжди знаходить їм гідну пару. Стен ніколи не чіпав заміжніх жінок, бо вважав недостойним для себе принижувати їхніх чоловіків — адже вони, бувши нижчими від нього за станом, не могли поквитатися за спаплюжену честь.

Стен знову приліг біля дівчини, заплющив очі і ще кілька хвилин лежав нерухомо, поки не переконався, що справді не засне. Тоді встав, одягнувся і вийшов з шатра. Вартові миттю припинили розмову й виструнчилися, вітаючи його. Він відповів їм кивком.

Небо вже було не чорним, а попелясто-сірим, особливо на сході, де пощезали майже всі зірки, крім кількох найяскравіших. Наближався світанок.

„Схоже, я прокинувся не так і рано,“ — подумав Стен, пригладжуючи своє скуйовджене волосся. — „За годину можна сміливо оголошувати підйом. Що раніше я буду в Буковича, то краще.“

Жупан Єньо Букович був з роду Конорів, і його маєток розташовувався на відстані одного денного переходу. Стен навмисно проклав маршрут для свого війська з таким розрахунком, щоб не залишатися надовго без зв’язку з зовнішнім світом і мати можливість вчасно реаґувати на будь-які кроки супротивника. У цій, поки що безкровній війні перевага в поінформованості була на Стеновому боці — і він не збирався її втрачати.

Коли вчора надвечір з голови колони йому доповіли, що назустріч армії рухається невеликий загін вершників, Стен уже знав про це, бо ще раніше одержав повідомлення від Ендре Міятовича, який очолював той загін. Нічого конкретного в повідомлені не містилося — обмін думками на відстані потребував значних зусиль і цілковитої концентрації уваги, — Міятович лише сказав, що є важливі новини. А Стен відразу збагнув: сталося щось надзвичайне, раз член Вищої Ради, що проживав аж у Північному Помор’ї, ризикнув відкрито з’явитися в Південному Неметі і згаяв майже день на дорогу, щоб особисто поговорити з ним. Та навіть у страшному сні Стенові не могло привидітись те, про що йому розповів Ендре Міятович…

„Як це невчасно!“ — подумав він. — „Отче Небесний, як невчасно! Мені з одним Чеславом мороки вистачає, а тут іще ці Послідовники… Ну, чому в мене така невгамовна сестра? Чому їй неодмінно треба вклепатися в якусь пригоду?.. Навіщо взагалі вона відкрила мамин портал?..“

Стен збирався розбудити свого зброєносця, Міха Чірича, та потім передумав і вирішив не турбувати його — нехай спить до загального підйому і вві сні переживає своє горе. Лише тиждень тому хлопець втратив батька, Щепана Чірича, що був головним урядником у Стена й керував князівством за його відсутності. До всього іншого, Міх,