Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт

— Не треба, шановний! Хлопчик зараз отямиться! Інтаре, негайно позбудься цього собаки!

Хлопчиськові на мить зробилося кривдно. «Всі проти мене… І мамка теж…»

Але він ще раз глянув на перелякану матір і зрозумів — вона не проти, вона — за. Тільки по-своєму. «Вона за мене тривожиться, а я зараз тільки про себе — не можу. Мамо, пробач… Але ти ж мене не звела… А я тепер ось цуценя не можу вбити… Пробач, мамо…»

І він знову сказав:

— Ні.

— Тоді забирайся! — Орам розлютився, його обличчя, як звичайно від злості, налилося червоною барвою: — І ти, й ця мерзота!

У хлопчиська затремтіли ноги. Здалося, що стіни й підлога зникли — а потім з'явилися знову, ніби й такі самі, як раніше, а водночас уже зовсім інші…

Уже не його. Не його дім.

— Добре, — спокійно промовив Інтар, — я піду.

— Синку! — вигукнула Івина.

— Мамо, не бійся, — хлопчик посміхнувся, — побачимося на базарі, коли ти туди підеш. Зі мною все буде гаразд…

— Котися… — крізь зуби процідив Орам.

— Добре, — хлопчик підійшов до дверей і взявся за ручку. Обернувся: — Шановний Ораме…

— Чого тобі ще? — гаркнув трактирник злобливо.

— Поважний Ораме, але ж ти — блощиця. Брудна, товста блощиця-кровожерка!

Він випалив це й вискочив за двері та помчав так, що тільки п'яти заблискали.

Він біг до Сорота.

З голосного, важкого дихання учня Сорот відразу здогадався, що той довго біг. А з тихого скавуління — що Інтар прийшов не сам.

— Хто там із тобою? — запитав він, коли хлопчик відсапався й привітався.

— Цуценятко…

— А звідки воно взялося? І чому ти приніс його сюди?

Хлопчик підійшов до крісла сліпого й сів на підлогу.

— Тому, що більше нема куди. Річ у тім, наставнику, що… — й Інтар переказав старому всю історію з самого початку, нагадав Сороту про зникнення м'яса та скінчив сьогоднішніми подіями.

— Ось чому тебе не було на кількох уроках… Хлопчику мій… — зітхнув Сорот. — Любиш ти нелегкі шляхи… Тобі треба було прийти до мене ще тоді, коли собаку вашу замкнули в підвалі, я б домовився з одним знайомим. Він чудово вміє відмикати будь-які замки. Навіть найскладніші чи зіпсовані.

— Нічого собі… — пробурмотів Інтар, відчуваючи себе цілковитим дурнем.

Сорот посміхнувся:

— Ти вдосконалиш свої знання в цій справі, але пізніше. Не все відразу.

Інтар почувався трохи скривдженим, але промовив:

— Так, наставнику.

Сліпий примирливо посміхнувся й погладив хлопчика по волоссю:

— Іншим разом ти ж прийдеш до мене за порадою, чи не так?

— Так… — образа відступила. — А зараз я це… Я жити сюди прийшов, — заявив хлопчисько. — Назовсім. Із Жучком. Якщо не виженеш. Він, звичайно, калюжі робить, але я прибиратиму! І грошей нам із ним на харчі здобуду, обіцяю! І ліжка нам не треба — ми можемо на підлозі спати, біля каміна! — заторохтів він.

— Тихше, тихше, — зупинив його Сорот, — я вас прийму… Назовсім — то й назовсім. І мені не так самотньо буде.

— Це точно назовсім, — зітхнув хлопчик. — Орам мене тепер і на поріг не пустить. — І раптом розсміявся: — Але ж яка в нього пика була!

— Коли ти назвав його… як — повтори, — перепитав старий.

— Блощицею-кровожеркою, — із задоволенням доповів хлопчисько.

— Так, непогано… Ти дуже сміливо з ним повівся. Сміливо, чи не так, Інтаре? — перепитав сліпий із якоюсь лукавою ноткою в голосі.

Хлопчик пирхнув:

— Сміливим бути легко, якщо є куди потім утекти з усією своєю сміливістю! Якби я не мав такого наставника, як ти, шановний Сороте, не знаю, що робив би… — він погладив Жучка: — Нам обом пощастило, що ти є, шановний… І що ти нам — свій. А песик марно харчів не переводитиме, ось побачиш! Він допомагатиме! Нехай тільки підросте — я його таких штук навчу!

— Я не сумніваюся в тобі, Інтаре, — посміхнувся старий.

Люду на першому весняному базарі було, як звичайно, — не проштовхнешся. Торговець зерном із Озерного, великого селища, що розкинулося неподалік від Столиці, розпродав свій товар за перші два дні, причому втридорога, й зараз розглядав прилавки з тканинами та прикрасами, маючи намір купити багаті подарунки дружині й двом донькам.

Людиною торговець був не тільки розумною, а ще й досить швидко, навіть не очима, а немовби шкірою відчував будь-які негаразди. Тому коли відчув, як його легенько смикають за пояс, враз опустив руку та спіймав за худе плече чорнявого хлопчиська років, мабуть, десяти-одинадцяти. Одночасно з цим торговець виявив зникнення свого поясного кошеля.

— Попався, злодюжко! — він міцно стис плече хлопчиська. — Агов, люди! Я злодія спіймав!

Від його гучного голосу здригнулися багато тих, хто стояв поруч, розревлася якась дитина на руках у товстої няньки, й вилетіло з юрби чорне кошлате собача, яке щось стискало в зубах.

— Та ти що, шановний! — обурився хлопчик. — Який же я злодій!

— А кошель мій де? — обурено запитав торговець.

— Звідки ж мені знати! — у чорних хлопчачих очах були теж обурення й страх. — Я не брав! Та сам дивися, шановний! — і хлопчик з деякою натугою — заважала рука торговця, що чіпко тримала за плече, — витрусив свою сумку: звідтіля випали окраєць хліба й пошарпаний тонкий гаманчик. Потім хлопчик задер сорочку, повертівся й пострибав, поляпав себе ззаду й з боків, по черзі підняв обидві босі ноги й потрусив ними