Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
Його хрипкий владний голос, демонічно гучний, страхітливо контрастував із поморхлою постаттю чаклуна.
— Я прийшов, — небагатослівним відлунням озвався Ґаспар. — Скажи мені, що ж то за дияволова праця, що нею, як я бачу, ти тут заклопотаний? І що зробив ти з мертвими тілами, які викрали твої прокляті фамільяри?
Кволе, вмируще тіло Натаїра, немов одержиме якимось глумливим злим духом, загойдалося туди й назад на розкішній отоманці у жорстокому пориві сміху, й не дочекався юнак іншої відповіді.
— Якщо зовнішність твоя — достовірний свідок, — сказав Ґаспар, як лиховісний сміх ущух, — то ти смертельно хворий, і коротким є той час, поки ще можеш ти спокутувати діяння свої та злобу свою й примиритися, нарешті, з Богом — воістину, якщо лишень таке примирення для тебе ще можливе. Який же то мерзенний та страхітливий замір готуєш ти, аби вже доконечно приректи душу свою на вічнії муки?
І знов зайшовся коротун у нападі диявольських веселощів.
— Е, ні, любий мій Ґаспаре, — мовив він врешті-решт, — я зв’язав себе іншою угодою, ніж та, за якою боягузливі скиглії купують собі прихильність та прощення небесного Тирана. Так, Пекло, коли така буде його воля, може забрати мене, коли усе скінчиться, одначе Пекло платило й надалі платитиме мені цілком достатню й щедру ціну. Незабаром я помру, се правда, бо така доля мені судилася, однак у смерті своїй, милістю Сатани, житиму я знову, і вийду я звідси, обдарований м’язами, могутніми, неначе м’язи анакіма199, щоб здійснити помсту та скарати людей Аверойна, які так довго ненавиділи мене за некромантську мудрість і насміхалися з мене через малий зріст.
— Що за безумство ти вимріяв? — запитав юнак, нажаханий нелюдським шаленством і злостивістю, які, здавалося, аж надимали зморщену постать Натаїра й тартарським сяйвом струменіли з його очей.
— Не безумство се, але річ достеменна: диво, либонь що так, але ж і саме життя є дивом. Зі свіжих тіл небіжчиків, які інакше однаково зогнили б у гробівці посеред тліну та мерзоти, мої учні та фамільяри створюють для мене за моїми настановами гігантську постать, скелет якої ти вже був уздрів. Душа ж моя, по смерті її сьогочасного тіла, перенесеться в отсю колосальну оселю завдяки дії певних чарів перевтілення, щодо яких я також залишив якнайвичерпніші настанови для своїх вірних помічників.
Якби ж то ти залишився зі мною, Ґаспаре, якби у своїй вузькоглядній побожній бридливості не відсахнувся від тих чудес і глибин, які я мав відкрити і для тебе, то нині міг би за повним правом долучитися до сотворення сього дива… І якби ти, гнаний своєю нецеремонною допитливістю, прийшов був до Ілурні трохи раніше, я міг би хоч якось скористатися з твоїх міцних кісток і м’язів… так само, як скористався з інших юнаків, які загинули через нещасливий випадок або ж через насильство. Та для сього нині запізно, адже побудову кістяка вже завершено, і зараз залишилося лиш убрати їх у плоть людську. Мій добрий Ґаспаре, не маю я що робити з тобою, крім як назавше прибрати зі свого шляху. Як на теє, похмурі володарі Ілурні завбачливо змурували під отсим замком кам’яний мішок — пристановище, безперечно, дещо невідрадне, а проте міцне й глибоке.
По такій лиховісній та незвичайній промові не здобувся Ґаспар на жодну відповідь. Юнак саме шукав у своєму закоцюблому від жаху мозку потрібних слів, аж раптом відчув, як схопили його ззаду руки незримих істот, котрі, поза всяким сумнівом, відгукнулися на певний жест Натаїра, жест, якого бранець не помітив. Ґаспарові зав’язали очі шматом якоїсь цупкої тканини, пліснявим та затхлим, наче поховальне вбрання, та попровадили юнака, який спотикався, йдучи, повз безладні купи дивного приладдя, а тоді донизу, звивистим прогоном поруйнованих і вузьких сходинок, звідки відгонило сморідним віддихом застійної води, змішаним із оліїстим, мускусним духом змій, що зринув йому назустріч.
Ґаспара пройняло відчуття, ніби він зіходить у глибочінь, яка вже не припускає вороття. Сморід потроху дужчав, стаючи дедалі нестерпнішим, аж ось сходинки закінчилися; похмуро гримнули двері на іржавих завісах, і юнака штовхнули вперед, на вогку нерівну долівку, яка, здавалося, була геть вичовгана незчисленними ногами.
Юнак почув скрегіт громіздкої кам’яної плити. Йому розв’язали зап’ястки, зняли пов’язку з очей, і у мерехтливому світлі смолоскипів побачив Ґаспар круглу діру, що розверзлася просто перед його ногами у долівці, яка сочилася вологою; побіля діри була піднята плита, що слугувала їй за ляду. Перш ніж юнак устиг озирнутися, аби розгледіти обличчя своїх полонителів, аби дізнатися, чи люди вони, а чи дияволи, його вже грубо скрутили та зіштовхнули до того провалля. Він падав крізь пітьму, подібну до пітьми Ереба, у глибочінь, що здавалася незміримою, аж поки, зрештою, вдарився об дно. Напівпритомно лежачи у неглибокій сморідній калюжі, почув юнак похоронний гуркіт, коли далеко вгорі над ним важка плита ковзнула на місце.
VI. Підземелля Ілурні
Трохи згодом Ґаспар отямився від холоду води, в якій він лежав. Його вбрання вже наполовину просякло нею, а тваниста сморідна калюжа, як виявив юнак вже за першим своїм порухом, була усього за якийсь дюйм від його рота. Десь у безпромінній ночі сієї підземної в’язниці вчувалося Ґаспарові безупинне монотонне крапання. Він насилу підвівся на ноги, переконався, що його кістки ще й досі неушкоджені, та взявся за обережні розвідини. Коли юнак поворухнувся, на його волосся та підняте обличчя впали бридкі краплі; ноги ковзалися та шубовскали у гнилій воді; до нього долинало сердите різке сичання, а зміїні кільця холодно ковзали його гомілками. Невдовзі Ґаспар прийшов до непотинькованої стіни і, ведучи кінчиками пальців по її поверхні, спробував визначити обшир кам’яного мішка.
Місце те було більш-менш кругле, не мало кутів, і юнак міг скласти лише приблизне уявлення про його обвід. Блукаючи отак, натрапив Ґаспар на спадисту купу каміння, що височіла понад водою навпроти стіни; і ось там, зваживши на відносну сухість і зручність, він вигідно вмостився, насамперед зігнавши звідти безліч ображених таким вивласненням плазунів. Скидалося на те, що сі створіння були неотруйними і, певно, належали до якогось виду вужів, а проте юнака щоразу проймав дрож, коли його торкалася їхня вогка й холодна луска.
Сидячи на купі каміння, перебирав Ґаспар подумки різноманітні жахи свого безмірно невтішного та безнадійного становища. Він вивідав неймовірну таємницю Ілурні, від якої холонуло на душі, немислимо страхітливий та блюзнірський задум Натаїра, одначе зараз він був ув’язнений у сій бридкій норі, мов у підземній могилі, у безоднях під заселеним пекельниками громаддям замку, і не міг навіть попередити світ про прийдешню загрозу.
За спиною юнака ще й досі висіла торбинка з їжею, з якою він вийшов із Війона, хоча нині й була торбинка та вже напівпорожня. Тоді, оглянувши себе, Ґаспар пересвідчився в тому, що поневолювачі не завдали собі клопоту забрати його кинджал. Гризучи у пітьмі скоринку черствої хлібини та погладжуючи долонею руків’я дорогоцінної зброї, шукав юнак бодай якоїсь шпарини у всеосяжному розпачі.
Не мав він, як виміряти ті чорні години, які плинули над ним із неквапністю тванистої річки, що повзе у сліпій тиші до підземного моря. Тишу тую порушувало хіба
