Учень убивці - Робін Хобб
Але Ель був занадто щедрим і дуже оберігав свій народ. Замало людей помирало під час суворих зим, а бурі були занадто слабкими, щоб подолати вправних моряків. Тому людей ставало все більше й більше. Їхні стада й отари теж зростали. Під час урожайних років кволі діти не вмирали, а росли вдома. Вони орали землю, щоби прогодувати великі отари, стада і таких же слабаків, як і вони. Хлібороби не благословляли Еля за сильні вітри і течії, а присягалися лише іменем Еди — Старійшої, яка була покровителькою тих, хто орав та засівав землю і вирощував тварин. Це не сподобалося Елю, але він не звертав на них уваги, оскільки в нього ще було багато суворих людей на кораблях. Вони клялися його іменем, і, щоб загартувати їх, Ель посилав їм бурі та холодні зими.
Але з часом прихильників у Еля ставало все менше й менше. М’якосердні жінки, які працювали на землі, спокушали матросів і народжували їм дітей, котрі були здатні лише колупатися в землі. Цей народ залишив крижані узбережжя та вкриті льодом пасовища й перебрався на південь, де було тепло і росли виноград та зерно. Все менше й менше людей вирушали у плавання і ловили рибу, яку давав їм Ель. Вони присягалися іменем Еля все рідше й рідше, доки одного дня залишилася тільки одна людина, яка так чинила, — худющий старигань. Він був надто кволий, щоб виходити в море. Його руки судомило, в роті зосталося всього кілька зубів. Він продовжував присягатися Елем, але дуже тихо, і це не радувало морського бога, а скоріш дратувало. Йому не потрібні були немічні старигані.
Нарешті почалася буря, яка мала покінчити з дідом та його невеличким човном. Але коли старигань зник під крижаними хвилями, то зумів учепитися за уламки свого човна й почав благати Еля про пощаду, хоч усі знали, що бог моря невблаганний. Старійшого так розгнівало його богохульство, що він викинув старого на суходіл і закляв його так, що той більше не міг виходити в море й не міг померти. Коли дід вибрався із солоних хвиль, його обличчя та тіло були пошрамовані, наче його об’їдали молюски. Він звівся й вирушив у теплі краї. Куди б він не йшов, повсюди були м’якотілі хлібороби. Він попереджав їх про нерозважливість, яку вони вчинили, і передрікав, що Ель створить новий народ, який буде ще сильніший, і віддасть йому їхню землю. Але люди не слухали, оскільки зробилися дуже слабкими й лінивими. І там, де проходив старигань, спалахували епідемії. Він ніс із собою віспу — хворобу, яка не шкодує ані кволих, ані сильних, а забирає всіх. Усі вірили в цю легенду, адже кожен знає, що віспою можна заразитися від поганої пилюки або під час оранки землі.
Так розповідає легенда. Так Рябий став передвісником смерті та хвороб і покаранням для тих, хто безтурботно живе на плодючій землі.
Повернення Веріті до Оленячого замку було серйозно затьмарено подіями у Форджі. Веріті з притаманною йому практичністю залишив Бейгард, як тільки герцоги Келвар та Шемшай досягли згоди стосовно Дозорного острова. Насправді Веріті зі своїми військами залишив Бейгард до того, як ми з Чейдом повернулися на заїжджий двір. Тому на зворотному шляху я відчував якусь порожнечу. Усі ті дні, вечорами збираючись навколо вогнища, люди говорили про Фордж. Ці історії поширювалися навіть у нашому загоні, обростаючи новими подробицями.
Зворотний шлях був зіпсований, оскільки Чейд знову влаштував гамірний балаган в образі старої вередливої баби. Мені доводилося бути в «неї» на побігеньках, аж доки в Оленячому замку не з’явилися «її» слуги й не відвели в «її» апартаменти. «Вона» жила у жіночому крилі. Хоч я кілька днів намагався вивідати, які плітки ходять про «неї», та дізнався хіба те, що «вона» любила усамітнюватися і мала крутий норов. Я так до кінця й не дізнався, яким чином Чейд створив цей фальшивий образ та підтримував віру в його існування.
Здавалося, що за час нашої відсутності в Оленячому замку нові події спричинили бурю. Таке враження, що нас не було років десять, а не кілька днів. Навіть події у Форджі не могли затьмарити промови леді Грації. Цю історію постійно переказували, а менестрелі змагалися між собою за право, щоб версія того чи того ввійшла у хроніки. Я чув, що герцог Келвар навіть опустився на одне коліно й поцілував кінчики її пальців після красномовної промови про башти, які стануть найяскравішими діамантами її краю. Інші подейкували навіть, що лорд Шемшай висловив особисту подяку леді й того вечора постійно запрошував її на танець, тому це мало не спричинило нового розбрату між сусідніми герцогствами.
Я радів її успіху. Подейкували, що принцу Веріті теж варто відшукати собі жінку на подобу леді Грації. Оскільки він часто відлучався, вирішуючи внутрішні справи й ганяючись за піратами, люди починали відчувати потребу в сильній руці тут, на місці. Формально старий король досі був сувереном, але, як зауважив Барріч, люди дивилися вперед.
— І людям цікаво, чи короля-в-очікуванні буде хтось гріти в ліжку, — додав він. — Це їхня мрія. Мало в кого є щасливі сім’ї, тому вони бажають цього щастя своєму королю. Чи принцу.
Але я знав, що у Веріті немає часу думати про тепле ліжко (та й про ліжко взагалі). Фордж став одночасно і уроком, і загрозою. Поповзли чутки про інші набіги, причому три з них відбулися один за одним. Через декілька тижнів пірати «перекували» жителів Крофта, що поблизу Ближніх островів. Ця звістка довго йшла з крижаних берегів, але справила гнітюче враження. Жителів Крофта теж узяли в заручники. Рада міста, як і Шрюд, також була спантеличена умовою піратів про викуп або повернення заручників. Вони
