Республіка Дракона - Ребекка Куанг

— Як гадаєте, чому це саме так? — запитала Жинь у Дзяна.

— Гордість, — сказав він. — Їм подобається вважати себе володарями світу. Подобається думати, що всесвіт створив хтось схожий на них.

Але Жинь ніколи не замислювалася над питанням, як призахідникам вдалося стати настільки технологічно розвиненими, якщо їхній підхід до релігії такий сміховинно помилковий. Дотепер це не було важливим.

Петра взяла зі столу круглий металевий пристрій завбільшки з долоню й поклала перед Жинь. Натиснула на кнопку збоку — кришка відкинулася.

— Знаєш, що це?

То був якийсь годинник. Вона впізнала призахідницькі цифри, дванадцять у колі, з двома голками, що повільно оберталися. Нікарські годинники, які працювали на воді, були спорудами, що займали цілий кут кімнати. А ця річ була така маленька, що вмістилася б навіть у кишені.

— Це хронометр?

— Дуже добре, — сказала Петра. — Я дуже ціную цю розробку. Поглянь на складний механізм, бездоганно підігнаний за формою, завдяки чому годинник працює самостійно. А тепер уяви, що ти знайшла це на землі. Ти не знаєш, що це. Не знаєш, хто його туди поклав. Який ти зробиш висновок? У цієї речі є творець чи вона випадковість природи, як камінь?

Розум Жинь ліниво прокручував запитання Петри, але вона знала, якого висновку Петра хотіла від неї.

— Існує творець, — сказала вона після паузи.

— Дуже добре, — повторила Петра. — А тепер уяви, що світ — немовби годинник. Подумай про море, хмари, небеса, зірки — усе це працює в бездоганній гармонії, щоб наш світ обертався й дихав так, як зараз. Подумай про життєві цикли лісів і тварин, які в них живуть. Це не випадковість. Цього не могли викувати в первісному хаосі, як часто стверджує твоя теологія. Це було свідоме творіння величнішої сутності, бездоганно великодушної й раціональної. Ми називаємо її Божественним Архітектором, або Творцем, як ти знаєш. Він прагне творити порядок і красу. Це не божевільні міркування. Це найпростіше можливе пояснення краси і складності світу природи.

Жинь сиділа мовчки, прокручуючи ці ідеї у втомленому розумі.

Це звучало страшенно привабливо. Їй сподобалася думка, що світ природи докорінно пізнаваний і зводиться до низки об’єктивних принципів, закладених доброзичливим і раціональним божеством. Це значно охайніше й чистіше, ніж те, що вона знала про шістдесятьох чотирьох богів — безладних, які сплять у безкінечному вихорі сил, що створив матеріальний всесвіт, де все постійно змінюється й ніщо ніколи не записується. Легше думати, що світ природи — охайний, матеріальний і статичний подарунок, загорнутий і доставлений всемогутнім архітектором світобудови.

Лишалася тільки одна вагома хиба.

— То чому ж усе так погано? — запитала Жинь. — Якщо цей Творець задає всьому напрям, тоді…

— Чому Творець не запобіг смерті? — закінчила замість неї Петра. — Чому все йде не так, як треба, якщо існує план?

— Так. Як ви здогадалися?

Петра ледь усміхнулася:

— Не дивуйся. Це найпоширеніше запитання кожного новонаверненого. І відповідь на це — Хаос.

— Хаос, — повільно повторила Жинь. Вона вже чула, як Петра використала це слово на нараді. Це був призахідницький термін, і нікарського відповідника він не мав. Мимоволі Жинь запитала: — А що таке Хаос?

— Це корінь зла, — сказала Петра. — Наш Божественний Архітектор не всесильний. Могутній, так, але він веде постійну боротьбу, щоб творити порядок у всесвіті, який неминуче тяжіє до розрідження й плутанини. Ми називаємо цю силу Хаосом. Хаос — це антитеза порядку, жорстока сила, яка постійно намагається захопити творіння Архітектора. Хаос — це старіння, хвороби, смерть і війна. Хаос представляє найгірше в людстві: злість, зазд­рість, жадобу, зраду. Наше завдання — не допускати цього.

Петра закрила годинник і поклала його назад на стіл. Її пальці завмерли над інструментами, немовби вагаючись, а потім обрали пристрій, схожий на два навушники, і пласке коло, прикріплене до металевого дроту.

— Ми не знаємо, як і коли проявляється Хаос, — сказала вона. — Але частіше він показується в таких місцях, як твоя країна, нерозвинених, нецивілізованих і варварських. І твій випадок — один з найгірших проявів особистого Хаосу з тих, які траплялися Товариству.

— Ви маєте на увазі шаманізм, — сказала Жинь.

Петра знову розвернулася до неї обличчям.

— Ти розумієш, чому Сіре товариство повинне досліджувати. Такі істоти, як ти, становлять жахливу загрозу земному порядку.

Вона підсунула пласке коло під сорочку Жинь і притисла їй до грудей. Воно було крижаним на дотик. Жинь не стрималася й скривилася.

— Не бійся, — сказала Петра. — Невже ти не усвідомлюєш, що я намагаюся тобі допомогти?

— Я не розумію, — пробурмотіла Жинь, — навіщо ви взагалі лишили мене живою.

— Слушне питання. Дехто думає, що простіше тебе вбити. Але тоді ми ані на крок не наблизимося до розуміння зла й Хаосу. І доведеться шукати інше втілення, яке прагнутиме руйнувань. Тож проти суджень Сірого товариства я лишаю тебе живою, щоб ми нарешті навчилися це виправляти.

— Виправляти, — повторила Жинь. — Гадаєте, що зможете мене виправити?

— Я знаю, що зможу тебе виправити.

У виразі обличчя Петри була якась фанатична напруга, від якої Жинь стало лячно. Коли Петра говорила, її сірі очі виблискували металевим сріблом:

— Я найрозумніша вчена Сірого товариства за багато поколінь. Я десятиліттями переконувала інших почати вивчати нікарців. І я збираюся з’ясувати, яка чума косить твою країну.

Вона притиснула металевий диск Жинь між грудей.

— А тоді я збираюся вигнати її з тебе.

Нарешті година минула. Петра склала свої інструменти на стіл і відпустила Жинь з оглядової.

Остання дія лаундануму вивітрилася, коли Жинь повернулася до казарм. Усі відчуття, які стримував наркотик: зніяковіння, роздратування, огида й виразний страх — накотилися на неї заразом, хворобливою лихоманкою, такою різкою, що вона звалила Жинь навколішки.

Жинь спробувала дійти до вбиральні. Але не встигла зробити й двох кроків, як її зігнуло навпіл і знудило.

Жинь не могла цьому зарадити. Вона згорбилася над калюжею блювотиння й схлипувала.

Доторки Петри, які під дією лаундануму здавалися такими легкими, такими ненасильницькими, тепер були темними плямами — немовби комахи, які пробиралися під шкірою Жинь, хоч як сильно вона намагалася їх видряпати. Її спогади змішалися, тепер вони збивали з пантелику, їх не можна було розрізнити. Руки Петри стали руками Шіро. Кімната Петри стала лабораторією Шіро.

Та найгіршим було силування, довбуче силування, а ще чиста безпорадність від знання, що її тіло вже їй не належить і треба сидіти спокійно й миритися. Але цього разу не через пута, а через простий факт, що вона сама вирішила бути там.

Це єдине втримувало її від того, щоб спакувати речі й негайно поїхати з Арлона.

Їй потрібно це робити, бо вона заслужила. У якийсь жахливий спосіб це мало сенс, це була спокута. Жинь знала, що вона чудовисько. Вона не могла далі цього заперечувати. Це було самобичування за те, чим вона стала.

«Це мала бути ти», — сказав Алтань.

Це вона мала загинути.

До цього було недалеко.

Коли Жинь виплакалася, біль у грудях ослаб до тупого ниття. Вона підвелася, витерла сльози та слиз із обличчя. Стала перед