Гра престолів - Джордж Мартін
Кетлін пропустила повз вуха його панібратство. Зараз вона мала більш нагальні запитання.
— Тож мене знайшов Королівський Павук, так?
Мізинець скривився.
— Не раджу кликати його так у вічі. Він досить вередливий — мабуть, від того, що євнух. Коли в місті щось трапляється, Варис завжди знає, що і де. А інколи він знає ще до того, як усе сталося. Він усюди має шепотинників, яких називає своїми маленькими пташечками. Одна з його пташок почула про ваш приїзд. На щастя, Варис прийшов до мене.
— Чому саме до вас?
Він знизав плечима.
— Чому б ні? Я — коронний підскарбій, радник самого короля. Селмі та князь Ренлі поїхали на північ зустрічати короля, князь Станіс виїхав на Дракон-Камінь, тож залишилися тільки маестер Пицель та я. Вочевидь, з цих двох природньо було вибрати мене. Я ж бо завжди був другом вашій сестрі Лізі, й Варис це знає.
— А чи знає пан Варис…
— Пан Варис знає усе… окрім того, навіщо ви приїхали.
Він підняв брову.
— То навіщо ж?
— Хіба дружині не дозволено сумувати за чоловіком, а матері — відвідати своїх доньок? Хто відмовить їй у цьому праві?
Мізинець засміявся.
— О, пані моя, ваша пісня гарна й нова, та не чекайте, що я їй повірю. Я знаю вас не так уже й погано. Яке там, далебі, гасло дому Таллі?
В неї заскніло у горлі.
— Родина, обов’язок, честь, — проголосила вона сухо. Він справді знав її, як облуплену.
— Родина, обов’язок, честь, — повторив він за нею. — Все назване вимагає від вас присутності у Зимосічі, де наш Правиця лишив вас на своїх господарствах. Але ж ні, пані, щось таки трапилося. Ваша несподівана подорож виказує певну занепокоєність і бажання діяти негайно. Благаю, дозвольте мені допомогти вам. Давні добрі друзі мають без вагань покладатися один на одного.
Раптом у двері тихенько постукали.
— Увійдіть! — гукнув Мізинець.
Чоловік, який ступив до дверей, був повнотілий, напахчений парфумами, напудрований і лисий, мов яйце. Він мав на собі шиту золотом камізелю, накинуту на вільний халат фіалкового шовку, а на ногах — гостроносі капці з м’якого оксамиту.
— Пані Старк, — мовив він, беручи її руку обома своїми, — яка радість бачити вас знову через стільки років.
Його плоть була м’яка та волога, подих відгонив бузком.
— О, ваші бідолашні руки. Ви обпеклися, люба пані? Ці пальці, такі тонкі та ніжні… Наш маестер Пицель робить чудові лікувальні масті, чи не послати по них для вас?
Кетлін обережно вийняла пальці з його рук.
— Красно дякую, шляхетний пане, та мій власний маестер Лювин вже подбав про мої рани.
Варис схилив голову набік.
— Мене так засмутила звістка про вашого сина. Ще ж зовсім дитя. Які жорстокі боги нами правлять!
— У цьому ми з вами погоджуємося, князю Варисе, — відповіла вона.
Його титул, щоправда, був лише почесним іменуванням, яке личило членові малої ради; Варис не князював ані над чим, окрім павутиння, не правив ніким, окрім своїх шепотинників.
Євнух розвів м’якими руками.
— Сподіваюся, не тільки у цьому, моя люба пані. Я надзвичайно поважаю вашого чоловіка, нашого нового Правицю, і знаю, як ми обидва любимо короля Роберта.
— О так, — змушено вимовила вона. — Ніяк інакше.
— Жодного короля ще не любили так, як нашого Роберта, — докинув Мізинець, хитро всміхаючись. — Принаймні, так твердить пан Варис.
— Моя добра пані, — продовжив Варис із надзвичайно співчутливим обличчям, — у Вільних Містах є люди з видатним хистом до зцілення. Одне ваше слово, і я накажу розшукати такого цілителя для вашого Брана.
— Маестер Лювин робить для Брана все, що можливо, — відповіла Кетлін.
Про Брана вона говорити не бажала — тільки не тут, не з цими людьми. Мізинцеві вона довіряла не більше, ніж на краплю, а Варисові не довіряла зовсім. І своє горе не збиралася поділяти з жодним.
— Пан Баеліш каже, що я маю дякувати саме вам за те, що я тут.
Варис захихотів, наче мале дівчисько.
— О так, мушу схилити винувату голову і сподіватися на ваше пробачення, моя добра пані. — Він опустився на стільця і склав руки. — Чи ви, коли ласка, не покажете нам кинджал?
Кетлін Старк витріщилася на євнуха у мовчазному потрясінні. «Та він справді павук» — подумала вона, — «якийсь ворожбит, або й гірше». Він знає таке, чого ніхто не може знати, якщо тільки…
— Що ви зробили панові Родріку? — спалахнула вона.
Мізинець здавався збентеженим.
— Я почуваюся лицарем, який прибув до поля битви без списа. Про який ще кинджал ідеться? І хто це — пан Родрік?
— Пан Родрік Касель служить майстром-мечником у Зимосічі, — просвітив його Варис. — Запевняю вас, пані Старк, доброму лицареві нічого не заподіяно. Він заходив до нас наприкінці дня, відвідав пана Арона Сантагара у зброярні, де вони побалакали про певний кинджал. Приблизно о заході сонця вони залишили замок разом і попрямували до того жахливого блощичника, який ви обрали для ночівлі. Саме там вони досі й сидять, п’ють у трапезній, чекають на ваше повернення. Пан Родрік дуже схвильований вашою відсутністю.
— Як ви все це знаєте?
— Мені шепочуть маленькі пташки, — відповів, посміхаючись, Варис. — Я маю знати різні речі, люба пані, така вже в мене служба.
Він знизав плечима.
— То ви маєте кинджала з собою, чи не так?
Кетлін витягла зброю з-під накидки і жбурнула на стіл перед ним.
— Ось. Можливо, ваші маленькі пташки зможуть прошепотіти мені ім’я його власника.
Варис узяв кинджала з перебільшеною обачливістю і провів великим пальцем по краю. Виступила кров, євнух верескнув і впустив зброю на стіл.
— Обережно, — зазначила Кетлін, — він гострий.
— Ніщо так не тримає гостроту, як валірійський булат, — додав Мізинець, поки Варис смоктав порізаного пальця і дивився на Кетлін з мовчазним докором. Мізинець зважив ножа у руці, приноровлюючись до нього, підкинув у повітря, піймав іншою рукою. — Як він чудово врівноважений. Ви хочете знайти хазяїна, чи правильно я зрозумів мету вашого приїзду? Тоді вам не потрібен пан Арон, моя пані. Слід було відразу
