Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya

   Ніко не дозволяв статуї пройти до коридору в кінці якого знаходилися двері. Він гадки не мав що має зробити, аби вона знову застигла і розкололася. Відьмова Лоза зносила все навкруги, намагаючись дібратися і до Святого. 

-Допоможіть Ніко!- Закричала Мірабель до Вієро і Лелейн.- Я розберуся з гілками.

   Ті помчали до Ніко, а Бель стала на захист друзів, знищуючи якомога більше гілок плакучої верби. Темна енергія переповнювала її і вона мусила використати її у корисних цілях, якщо навіть це був смертельний вирок для неї. 

-Ти здатний стерти Проклятих з усіх світів один помахом руки.- Сказав Вієро, захищаючись від отруйних сліз скульптури.- В чому проблема з цим шматком каміння?

-В тому, що тут причетна не лише Проклята, а ще й Смерть.- Відповів Святий.- Не варто забувати про те, що вона – Вищий Дух.

-Як ми можемо допомогти?- Поцікавилася Лелейн, злякавшись руйнівного кроку Відьмової Лози.

-Відволікайте її.- Ніко піднявся ще вище.- Я дістануся серця і витягну ключ.

-В нього що, немає ніг?- Вієро зіщулився, розглядаючи Ніко.

-Ти щойно це помітив?- Лелейн посміхнулася, переводячи погляд на Вієро.- Не хвилюйся. Так відбувається тільки тоді, коли він у вигляді Святого. Тобто… Він завжди Святий, але…

-Я зрозумів.- Обірвав її Ельф.- Нам треба відволікати цю каменюку.

-Звичайно…

   Святий опинився навпроти серця вбитої відьми, з якого стирчала вербна лоза. Вона трималася за неї, оберігаючи як зіницю ока, наче її заздалегідь попередили про те, що хтось захоче навідатися до ключів, які вона охороняє. 

-Відьмочко, я тут!- Крикнув Вієро, привертаючи її увагу.

   Ніко не міг не скористатися слушною нагодою і як тільки та відвернулась, вчепився у кам’яну лозу. Статуя різко сіпнулася, ледь не скинувши Святого з гілки. «Як я маю це витягнути?».- Думав він, з усіх сил тримаючись за неї. До нього доносилися нерозбірливі слова Вієро і Лелейн, які відволікали відьму від Ніко. Вієро підлетів ближче до її спотвореного обличчя, постійно остерігаючись небезпечних сліз. Він вчепився скульптурі  у голову, відтягнувши її назад.

-Роби щось!- Закричав він до Святого.- Це ненадовго!

   Лелейн поспішила на допомогу Мірабель. Хоч вона добре справлялася із вербними гілками Проклятої, деякі все ж ледве не сягали Ніко і Вієро. 

-Лише витягнути гілку і дістати з серця ключ.- Прошепотів Святий.- Якби Святі дізналися чим я зараз займаюся, точно б прийняли мене за дурня.

   Він сильніше стиснув лозу, опираючись руці відьми, яка втримувала її у серці. «Вона тебе вбила. Чому ти захищаєш її?».- Ніко починав злитися. Вербний ліс Ши засяяв білим світлом ще яскравіше ніж до цього. Біле вбрання Святого здіймалося від вітру, а його Ала пульсувала від величезного натиску і використаної енергії. Він вбирав з неї всю силу, направляючи її у статую, яка зовсім оскаженіла від дратуючих слів і дій Вієро. І варто сказати, це допомогло. Ніко розумів, що витягнути не вдасться ні йому, ні самій відьмі, якщо навіть вона цього захоче. Святий відпустив кам’яну гілку і сконцентрувався на внутрішній силі. На тій, яку всі так прагнули сховати і яка завдавала найбільшого болю. Така сила була у всіх. Вона ховалася всередині кожного і асоціювалася із визначною подією у житті. Гадаєте, що це любов? Як іронічно, адже всі проблеми у Елемстоуні почалися через це поняття. І ми постійно повертаємося до цього. Навкруги Святого повільно з’являлася золотиста енергія, а всепоглинаюча темрява надавала їй фіолетового відтінку. Вона створювала сферу навколо нього, допомагаючи впоратися із чарами Смерті, які до скульптури точно були причетні. 

-Я знову помер і потрапив не в Потойбіччя, чи мої очі дійсно бачать цю красу?- Прошепотів Вієро, не в змозі відвести погляду від Святого. 

   Мірабель продовжувала знищувати нескінченні гілки, коли світлом замерехтів весь ліс. Вона почула гучний шум і щось дуже тяжке впало на землю, змусивши і її впасти від струсу землі. 

-Все гаразд?- Хриплим голосом запитала вона у Лелейн, яка відлетіла на декілька метрів назад. 

-Я в нормі.

   Навкруги знову запанувала темрява і неочікуваний пронизливий холод. Гілки навіть не збиралися відступати, однак Бель була така виснажена через велику кількість темної енергії всередині і зовні, що не змогла встати без допомоги Лелейн.

-Що сталося?- Мірабель повернулася до Святого і Вієро.- Ви знайшли ключ?

   На вологій і сирій землі лежала Відьмова Лоза. Лежала так, наче ніколи не оживала і завжди була кам’яною. Маленька тріщина над її серцем з кожною секундою розросталася всією скульптурою, поки не розкололася на дві частини. Лоза, яка до кінця була прикута до її окам’янілого серця, розсипалася на дрібні рештки, відкриваючи вид на ледь помітне червоне сяйво. Святий обережно торкнуся її серця, де лежав ключ. Він був виготовлений із білого золота, а ручка мала такий самий колір, як ті двері, до яких можна було пройти через арку з плакучої верби. Ніко прислухався до шурхотіння і через мить з кам’яних обломків постала напівпрозора істота, що скидалася на привида і освітлювалася голубуватим сяйвом. Це була молода жінка, що на голові мала вінок із ромашок і волошок.

-Я знала, що одного дня ти прийдеш за мною.- Промовила вона, а її голос луною прокотився всім лісом.

-Я навіть не знаю вас.- Здивувався Святий.

   Він відчув, як останні сили залишали його і йому була потрібна опора, аби встояти на ногах, коли Ала зникла з його обличчя.

-Дійсно.- Привид наблизився ближче до нього.- Ти не схожий на нього. Він мав золотисте волосся і брунатні грунтові очі. Мов найвродливіше божество світів. 

-Хто?- Змусив вимовити себе Ніко.

-Він представився Хранителем і попередив, що вона може прийти за мною, тому я сховала зілля в такому місці, аби лише він міг знайти його.- Вона вдивлялася у Святого.- Але він кохав не її.- Вона вказала на Мірабель.

   Бель вдала, що нічого не почула і переконала себе відволіктись на гілки верби.