Гра престолів - Джордж Мартін

— Ось і Король-Берег, ласкава пані, як наказували. І ніколи ще море не знало такого швидкого та безпечного переходу. Чи не треба віднести ваші речі до замку?

— Ми не поїдемо до замку. Чи не змогли б ви порадити якогось заїзда недалеко від річки, де досить чисто і зручно?

Тирошієць посмикав свою роздвоєну зелену бороду.

— Таки-так. Я знаю кілька закладів, де вам буде зручно. Але спершу, пробачте мою зухвалість, залагодимо справу про другу половину платні. Не рахуючи того срібла, яке ви з вашої ласки обіцяли на додачу. Шістдесят оленів, якщо не помиляюся.

— Вони для веслярів, — нагадала Кетлін.

— Ніяк інакше, — запевнив Морео. — Проте доцільно віддати гроші мені на зберігання, доки ми не повернемося до Тирошу. Заради їхніх дружин та дітей. Якщо віддати їм срібло тут, моя пані, вони програють його у кості або ж віддадуть за нічні задоволення.

— Не найгірший спосіб витратити гроші, — встряг у розмову пан Родрік. — Зима насувається.

— Люди мають самі вирішувати за себе, — мовила Кетлін. — Вони заробили це срібло. Як вони його витратять — то не мій клопіт.

— Воля ваша, пані, — вклонився з усмішкою Морео.

Для певності Кетлін виплатила гроші веслярам сама, по оленю кожному, а ще кілька мідяків тим двом, які віднесли їхні скрині до запропонованого Морео заїзду на середині пагорба Візеньї. То була стара корчма у Вугровому провулку, яка розповзлася прибудовами на всі боки. Хазяйнувала у корчмі похмура неоковирна шкиринда. Вона підозріло побігала по них оком і вкусила запропоновану монету, щоб її не надурили. Проте кімнати були великі, мали багато повітря і світла, до того ж Морео присягався, що смачнішої рибної юшки, ніж у неї, не варять ніде у Семицарстві. А найкраще було те, що іменами постояльців корчмарка не цікавилася взагалі.

— Краще б вам не ходити до загальної трапезної, — мовив пан Родрік, коли вони поселилися. — У такому місці ніхто не знає напевне, що за очі на тебе витріщаються.

На собі лицар мав кольчугу, кинджала та меча, які ховав під темним кобеняком.

— Я повернуся до темряви разом з паном Ароном, — обіцяв він. — А ви, пані, тим часом відпочиньте.

Кетлін і справді дуже стомилася. Подорож виявилася довгою і виснажливою, та й роки її були вже не ті. Її вікна відкривалися на провулок та дахи, а за ними було видно Чорноводу. Вона дивилася, як іде геть пан Родрік, швидко крокуючи людними вулицями. Коли він зник серед натовпу, вона вирішила нарешті послухати його поради. Постіль було набито соломою, а не пір’ям, та вона не зважала і швидко заснула.

Прокинулася вона від грюкання у двері.

Кетлін рвучко сіла на ліжку. За вікном дахи Король-Берега червоніли від сонця, що сідало. Вона спала довше, ніж бажала. У двері знову загупав кулак, і чийсь голос завимагав:

— Відчиніть, у ім’я короля!

— Одну мить, — відповіла вона, загорнулася у накидку і схопила кинджал зі столика при ліжку, а вже тоді відсунула засув на важких дерев’яних дверях.

Чоловіки, які проштовхалися до кімнати, мали на собі чорні кольчуги та золоті киреї міської варти. Їхній очільник усміхнувся, побачивши кинджал, і мовив:

— Нема потреби, мосьпані. Ми лише супроводимо вас до замку.

— За чиїм наказом? — запитала вона.

Він показав їй стрічку, і в Кетлін перехопило подих. На печатці сірого воску був зображений пересмішник.

— Петир, — вимовила вона.

Так скоро. Мабуть, щось сталося з паном Родріком. Вона подивилася на десятника сторожі.

— Ви знаєте, хто я?

— Ні, мосьпані, — відповів той. — Пан Мізинець звеліли тільки доправити вас до нього, поводитися чемно.

Кетлін кивнула.

— Тоді почекайте за дверима, поки я вдягнуся.

Вона помила руки у балійці та перев’язала їх чистим полотном. Неслухняними, дерев’яними пальцями якось спромоглася ушнурувати сукню і застібнути на шиї непоказну буру накидку. Як Мізинець міг дізнатися, що вона тут? Пан Родрік йому б нізащо не сказав. Старий був упертий і вірний попри все на світі. Чи не спізнилися вони? Може, Ланістери встигли до Король-Берега раніше за них? Ні, якби так, то до столиці приїхав би й Нед, а він напевне прийшов би до неї сам. Тоді як?…

Раптом вона подумала: «Морео». Тирошієць знав, хто вони такі і де поселилися, лихо б його вхопило. Може, хоч не задешево продав, матиме зиск.

Їй підвели коня. Поки вона їхала, оточена золотокирейниками, на вулицях запалювали ліхтарі, й Кетлін мовби відчувала на собі очі міста. Коли вони дісталися Червоного Дитинця, ґрати були опущені, а величезна брама зачинена на ніч, проте вікна замку миготіли численними вогнями. Стражники залишили коней за стінами і провели її крізь вузьку потерну, а далі — нескінченними сходами до башти.

Він сидів сам-один у кімнаті за важким дерев’яним столом і писав при світлі олійниці. Коли її провели досередини, він відклав перо і подивився на неї.

— Кет, — мовив він тихо і спокійно.

— Чому мене привели сюди таким чином? — вимогливо запитала вона.

Він підвівся і коротким помахом руки відіслав сторожу.

— Залиште нас.

Сторожа вийшла геть.

— Сподіваюся, з тобою поводилися як належить, — почав він, коли вони зникли. — Я віддав чіткий наказ.

Тоді він помітив перев’язки.

— Твої руки…

Кетлін не відповіла на незакінчене питання.

— Я не звикла, щоб мене викликали, мов служницю, — мовила вона крижаним голосом. — Здається, хлопчиком ви пам’ятали шляхетні звичаї.

— Я розгнівав вас, моя пані. Та це не входило у мої наміри.

Він виглядав винуватим. Від цього до Кетлін повернулися спогади. Він був бешкетним хлопчиськом, але потім завжди виглядав винуватим — такий вже мав хист. Роки не дуже змінили його. Петир був невеличким хлопчиною і виріс у невеличкого чоловічка — на вершок-другий нижчого за Кетлін, швидкого та тендітного, з гострими рисами обличчя і глузливими сіро-зеленими очима, які вона добре пам’ятала. Зараз він мав маленьку гостру борідку і сиві нитки у темному волоссі, хоча ще й за тридцять не перевалив. Сивина пасувала до срібного пересмішника, яким він застібав делію. Навіть малою дитиною він дуже полюбляв срібло.

— Звідки ви знали, що я приїхала до міста? — запитала вона.

— Наш пан Варис знає усе,