Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт

Полежала, підвелася, підійшла до води. Попила. Принюхалася до запропонованої вечері, трохи повагалась і захрупала кістками.

Хлопчаки полегшено перезирнулися. Вдалось….

— Думаєте, вона до нас звикне? — запитав Арим.

— Повинна, — кивнув Інтар. — Її тепер треба не випускати, поки не народить і не вигодує цуценят. А тоді, напевно, можна буде ланцюг зняти… Добре, що тут двері збереглися, ми їх іззовні підпиратимемо, й відчинити вона не відчинить. А там, може, їй і самій нове лігвисько сподобається…

— Пощастило нам, що сторож таким скнарою виявився, — посміхнувся Данген, витираючи піт.

— Точної — Інтар згадав, як у них із Ренні дорогою до Гончарної вулиці був схожий випадок у ковбасній крамниці, й засміявся: — Навіть скнари іноді придатися можуть, га?

Наступні чотири дні хлопчаки навперебій підгодовували сучку, чим могли. Інтар навіть витрачав на це свої заробленим власним мистецтвом заощадження. Арим і Данген теж часом підкидали зо дві монети.

Собака перші два дні гарчала і вищиряла зуби, тож їжу хлопці підкидали з відстані, а воду в миску підливали швиденько, поки сучка поглинала їжу.

На третій день сучка зустріла дітей уже спокійніше, на четвертий — навіть не показала зубів.

А на п'ятий день хлопчаки виявили біля її раптово схудлого черева трьох чорних, довгеньких, немов гусенички, істот. Собака вмиротворено лежала на боці, а істоти захоплено чвякали та цмокали, хапаючи ротами її соски.

— Троє! — підрахував Інтар. — Сама народила… Бачите, й без нас чудово впоралася.

— Дрібні які… гусінь волохата. А мордочки — чобітком, — засміявся Арим. — Вони сліпенькі ще…

— Очі вони потім розплющать, а зараз потрібно їхню мамку як слід годувати, — сказав Данген, підсовуючи їй свіжих кісток. Але вона відвернулася.

Тоді хлопчик підсунув до неї воду. Вона підвела голову, попила трохи й знову лягла.

Хлопці були занепокоїлися, та коли прийшли назавтра, переконалися, що кістки зникли. Виходить, вона все-таки їла.

— Ну ось і молодець, бо ми за тебе хвилювалися, — сказав Арим, і сучка махнула хвостом у відповідь.

Наступними днями нічого не змінилося.

Цуценята то спали, то смоктали мамку. А вона вилизувала їх із такою старанністю, що вони від цього переверталися на спину, підштовхувала носом, щоб не відповзали далеко, й взагалі піклувалася про них. Дрібнота ж росла просто на очах. То в них лапки довшали, то хвостики, то тільця раптом витягувалися. Мордочки теж змінювались, згодом починаючи дедалі більше нагадувати собачі.

Хлопчики не могли сидіти біля собак довго, тому прибігали — всі втрьох або по двоє, а то й поодинці — тільки щоб погодувати, прибрати та підлити води. І тварина, здавалося, розуміла, як багато вони для неї роблять: уже крутила хвостом і дозволяла себе погладити.

На п'ятий день по народженню цуценят — ті були ще сліпенькі та глухі, однак уже жваво плазували й почали залишати калюжки, які мати відразу ж за ними підлизувала, — Арим запропонував зняти із неї ланцюг.

— Нікуди вона тепер не подінеться, у неї ж діти тут, — запевняв він. — І нас вона вже визнає за своїх.

Інтар трохи повагався й просто розв’язав мотузяного нашийника. Сучка спочатку не зрозуміла, що її нарешті звільнили, потім струснулась, почухалася… Почала ходити кімнатою, з подивом озираючись, не розуміючи, чому не чує побрязкування ланцюга.

А коли здогадалась, притьмом помчала надвір.

— Е, куди? — вигукнув Арим.

— Ось тобі й не подінеться… — пробурмотів Інтар.

Вони з Аримом (сьогодні прийшли вдвох) довго ще чухали потилиці й міркували, що ж робити тепер. Ні, догодовувати цуценят доведеться, ніхто з двох не сумнівався — але як? Молоком… із соски, чи що?

Замисленість хлопців розвіяла сама сучка, влетівши знадвору. Вона важко дихала й відразу кинулася до цуценят, які жалібно пищали, та почала їх вилизувати. Ті заходилися тицяти писочками в її живіт.

Інтар і Арим перезирнулися й розпливлися в полегшених посмішках.

Тепер сучка гуляла вільно. Як і передбачали хлопчаки, далеко від дітей вона не йшла, а їжі їй вистачало.

Цуценята тим часом росли. На тринадцятий день у них відкрилися ще каламутні оченята й розправилися вушка. Вони вже жваво плазували по всій кімнаті й голосно пищали, коли були чимсь невдоволені.

Хлопці вже не боялися брати їх на руки, тим більше, що мати дозволяла. Данген точно вирішив, що забере одного з них, Арим умовляв на те саме свого дядька.

Інтар був би радий забрати третє цуценя. Йому із усіх особливо подобався один, зі світлими передніми лапками: цей малий був найжвавіший і плазував кумедно, перевалюючись із боку на бік.

— Зовсім як жучок, — одного разу хлопчиськові спало на думку порівняння. Звідтоді він так і називав те цуценя.

А цуцик остаточно завоював серце хлопчиська, намагаючись замість мамчиної циці ссати його палець. Інтар раніше й не уявляв, що бувають такі безпорадні істоти, які довіряться будь-кому, аби тільки він був теплий і лагідний. І він гладив цуцика обережно, боячись ненавмисно зробити йому боляче.

Що не день, він більше присихав до Жучка, а той почав упізнавати Інтара й щоразу виповзав йому назустріч.

— Якби я міг забрати тебе назовсім… — зітхав хлопчисько, беручи цуцика на руки.

Але що сказала б мамка, якби Інтар притягнув у трактир собача, а надто вже Орам (та ще якби довідався, чиє то цуценя), хлопчак навіть уявляти не збирався. Він і так добре знав: нічого, крім лайки, не вийшло б.

А час минав. Цуценята почали ставати на лапки, мати частіше залишала своїх дітей самих. І що далі, то тривалішими ставали її прогулянки.

Якось