Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya

-Ніко, витягни ключі!- Закричала Мірабель, повертаючись до інших.- Я знайшла двері. 

   В наступну секунду вербний ліс засяяв яскравим світлом і на обличчі Святого з’явилася сумна маска. Він наблизився до скульптури, додаково перевіривши чи всі зникли з галявини. Мірабель прямувала довгою аркою до сходів, аж поки не відчула, що хтось тримає її за ногу. Вона злякано опустила погляд, розуміючи, що гілка верби обплелася навколо її ноги. В наступну секунду гілка різко сіпнулася, змусивши Бель болісно впасти на землю і потягнула її до статуї. «Авжеж. Не могло бути так просто».- Вона сконцентрувалася на своїй силі. Рука зайнялася вогнем, але гілка миттю кинула її у сусіднє дерево. Голова загуділа від несподіваного болю, а очі стали з вагою гори. Крик Лелейн повернув її до тями. Вона змусила себе встати. Гілки верби наче оскаженіли. Вони хапали Вієро і Лелейн, обплітаючи їх тіла і тягнули до лісу. Лише Святий спокійно левітував у повітрі, обережно піднімаючи кам’яну скульптури із землі. Він хотів розколоти її, аби лозу було легше дістати, але статуя відмовлялася піддаватися.

-Я попереджав, що це погана ідея – слухати мене.- Кричав Вієро, відчайдушно обертаючи енергію Потойбіччя, якою були просочені гілки дерев, у нейтральну. 

   Навколо нього спалахували іскри кожного разу, коли він торкався гілок. Вієро підлетів до Лелейн, допомагаючи їй вибратися із смертельних обіймів плакучої верби. Мірабель бігла до Ніко, відлякуючи лозу вогнем. Вона відчувала, як позаду неї накопичується темна сила і завдає їй болю, але вона заборонила собі думати про наслідки. В першу чергу Бель робила це заради Елемстоуна. Святий з усіх сил намагався зруйнувати скульптуру, але все вказувало на те, що це буде не так легко, як він на те сподівався. До того ж надокучливі гілки дерев постійно тягнулися до Ніко, заважаючи зосередитися на Відьмовій Лозі. Позаду Бель вже утворювалася багатометрова хвиля темної енергії, коли вона добігла до Святого.

-Я просив не користуватися силою.- Сухо промовив той, навіть не глянувши на Мірабель.

-А краще, щоб мене потягнула верба до лісу?- Вона спохмурніла, коли усвідомила, що статуя досі стоїть непорушно.

   Здалека доносилися крики Лелейн і Вієро, які намагалися знешкодити гілки, що без перестанку впліталися у ноги. Святий витягнув руки перед собою, знову і знову пробуючи розколоти окам’янілу відьму. Мірабель тільки те й робила, що не підпускала до нього гілки плакучої верби. Вона доторкнулася вогнем до чергової гілки, коли щось всередині неї стиснулося, змусивши її зігнутися від пронизливого болю. Енергія Потойбіччя, яка оточувала її повністю, поверталася до Бель, можна сказати, втягувалася в неї. Мірабель тяжко зітхнула, ледве встоявши на ногах. Декілька секунд вона не була здатна поворухнутися, але розуміла, що повинна щось робити. Вона усвідомила, що чим більше використовує свій дар, тим потужнішою стає темна сила всередині неї, яка опинилася там через укус Чорного Кота. «Сама винна».- Подумала вона, заплющивши очі, щоб відчути навколишнє середовище, але гнітюча атмосфера зла і порожнечі заважала зробити перший крок. 

   Святий випромінював яскраве сяйво і навіть не думав відступати. Його білі шати і волосся розвивалися від сильного вітру, який здіймався через високу концентрацію на енергії. Через декілька секунд Відьмова Лоза зрушила з місця. Однак Ніко помітив, що вона не здіймається вгору, як він того хоче, а рухається на нього. Один її крок міг зрівнятися із землетрусом середньої інтенсивності. Мірабель повернулася до Ніко, який спантеличено зиркав на скульптуру, що ожила на його очах.

-Ще цього не вистачало.- Пробубоніла Мірабель.

   З очей кам’яної відьми щось почало крапати, а рідина, падаючи на землю, роз’їдала її, лишаючи дрібні квіти і траву без шансу на існування. 

-Ви вже дістанете ті кляті ключі, чи ми повинні нескінченно рубати ці гілки?- Закричав Вієро, відчепляючи від себе вербу. 

-Покваптесь.- Підтримала його Лелейн.- Мій Ксифос призначений не для цього. 

-У нас серйозні проблеми!- Мірабель вказала на статую, яка ладна була розтоптати їх всіх одним кроком.

-Я попереджав!- Вієро роздратовано подивився на Святого, що намагався протидіяти їй.

   Мірабель спробувала ще раз сконцентруватися на своїй силі, викликаючи вогонь. Вона зробила глибокий вдих і заплющила очі, яскраво відчуваючи як її дар пробиває неприступні стіни темряви. Її венами протікала енергія, якою була обдарована з народження і яка страждала через її безрозсудну витівку. Бель опустила руки, наповнюючи себе природою. «Чому не виходить?».- Подумала вона.- «Все ж було добре. Невже цей дурний елемент позбавив мене моєї сили?». Вона гучно вдарила ногою у вологий ґрунт, в надії призвати землетрус, але темна енергія випередила світлу. Крізь неї наче пройшов смерч. Її руки оточила матерія Потойбіччя, що скидалася на густий дим чорного кольору.

-Якого…?- Мірабель не зводила очей зі своїх рук, які наче горіли, але не вогнем а смертю.- Святі…

   Вона навіть не здогадувалася, що смертельна енергія так сильно поглинатиме її світлу частину. Бель приклала більших зусиль аби дізнатися на що ще вона може бути здатна. Темна матерія вивергалася з неї, як лава з вулкану, спричиняючи оскаженілим гілкам руйнацію. Кожен дотик до них, завданий Мірабель, ставав останнім. Їй навіть здалося, що дерева починають кричати, але точно ніхто цього не знав. 

-Що вона робить?- В очах Лелейн зблиснув страх.- Це не її сила.

-Це через того кота, хай йому грець!- Вієро переповнювався злістю.- Він повільно вбиває Бель. І, схоже, блокує її власну силу. 

-Щось забагато проблем для одного візиту у Потойбіччя.- Відповіла Лелейн, відрубавши гілку.- Дуже забагато.

-У мене таке враження, що ми повинні програти вже на першому випробовуванні.- Мовив Вієро до Лелейн.

-Це не враження.- Почувся далекий голос Святого.- Це абсолютна правда. Гра створена для нашої поразки.