Необхідні речі - Стівен Кінг
– Часто в людей з пухлинами в стовбурі трапляються судоми, – пояснював він Аланові. – Якби в неї сталася судома, можливо…
І стенав плечима. Так. Можливо. А можливо, чоловік на ім’я Тед Бомонт був незвинуваченим співзмовником у смерті його дружини й сина, але Алан не міг у душі звинувачувати також і Теда.
Не всі речі, що відбуваються в містечках, відомі жителям, хоч як сильно ті гострять вуха й енергійно ляпають язиком. У Касл-Року люди знали про Френка Додда, копа, що збожеволів і вбивав жінок ще в часи шерифа Баннермена, вони знали про Куджо, сенбернара, що оскаженів на дорозі № 3, і знали, що будиночок біля озера, який належав Теду Бомонту, письменнику й місцевій Знаменитості, згорів ущент улітку 1989 року, але не знали, за яких обставин відбулася та пожежа і про те, що Бомонта переслідував чоловік, який насправді був зовсім не чоловік, а істота, для якої й назви немає. Однак Алан Пенґборн знав про ці речі, і вони досі час від часу приходили до нього вві сні. Усе те скінчилося на момент, коли Алан дізнався про головні болі Енні… хоча насправді не скінчилося. Завдяки п’яним телефонним дзвінкам Теда Алан став мимовільним спостерігачем розпаду Тедового шлюбу й повільної руйнації його здорового глузду. Крім того, тут ішлося й про Аланів здоровий глузд. У черзі до якогось лікаря Алан прочитав статтю про чорні діри – величезні небесні простори порожнечі, які, наче вихори антиматерії, ненаситно всмоктують усе поблизу. У кінці літа й на початку осені 1989 року справа Бомонта стала для Алана особистою чорною дірою. Бували дні, коли він ставив під сумнів найпростіші поняття реальності й роздумував, чи хоч щось із того дійсно сталося. Бували ночі, коли він лежав без сну, доки світанок не заплямлював загравою схід, боячись заснути, боячись, що сни збудуться: чорний «торонадо», що суне на нього, чорний «торонадо» з напівзогнилим монстром за кермом і наліпкою «ІНТЕЛІГЕНТНИЙ СУЧИЙ ПОТРОХ» на задньому бампері. У ті дні від самого вигляду горобця на поручнях веранди чи на газоні йому хотілося кричати. Якби його запитали, Алан відповів би: «Коли в Енні почалися проблеми, я був зайнятий іншим». Але річ була не в тому. Десь у голові він відчайдушно боровся за власний здоровий глузд. «ІНТЕЛІГЕНТНИЙ СУЧИЙ ПОТРОХ» – як воно йому згадалося. Як воно його переслідувало. Це, а ще горобці.
Він іще був зайнятий іншим одного дня в березні, коли Енні з Тоддом сіли в старий «скаут», який тримали для поїздок містом, і подалися в «Маркет Гемпгіллів». Алан знову й знову пригадував її поведінку того ранку і нічого незвичного не пам’ятав, нічого, що вибивалося б із норми. Коли вони вийшли, він сидів у своєму кабінеті. Визирнув у вікно біля столу й помахав їм. Тодд помахав у відповідь, перш ніж сісти в «скаут». Тоді він востаннє бачив їх живими. Через три милі по шосе 117 і менш ніж за милю від «Гемпгіллів» «скаут» на високій швидкості з’їхав з дороги і врізався в дерево. Поліція штату, дослідивши місце аварії, зробили висновок, що Енні, яка зазвичай водила дуже обережно, їхала на швидкості мінімум сімдесят[55]. У Тодда був пристебнутий пасок безпеки. В Енні – ні. Мабуть, вона загинула одразу ж, як вилетіла через лобове скло, залишивши в салоні одну ногу й половину руки. Тодд ще міг бути живим, коли вибухнув розірваний бензобак. Це їло Алана найбільше. Що його десятирічний син, який писав жарти для колонки з гороскопами в шкільній газеті й жив заради Малої ліги, міг іще жити. Що він, імовірно, згорів, намагаючись розстебнути лямку паска безпеки.
Було проведено розтин. Розтин показав пухлину в мозку. Вона, сказав йому Ван Еллен, була маленька. Десь завбільшки з арахісове печиво, як він висловився. Він не сказав Аланові, що її можна було б вирізати, якби вчасно діагностували. Цю інформацію Алан видобув із Реєвого сумовитого обличчя та опущених очей. Ван Еллен сказав, що, мабуть, в Енні зрештою сталася та судома, яка б їх попередила про більшу проблему, якби трапилася раніше. Вона могла уразити тіло, ніби сильний удар струмом, від чого Енні втиснула педаль газу в підлогу і втратила керування. Він не з власної волі розповів це все Алану. Він розповів тому, що Алан його допитував, безжально, і тому, що Ван Еллен бачив: скорбота скорботою, та Алан хоче отримати правду… чи принаймні ту її частину, яку він чи будь-яка інша людина, якої в той день там не було, могли б знати.
– Прошу, – промовив Ван Еллен і коротко й м’яко торкнувся Аланової руки. – То був страшний нещасний випадок, але вже все. Відпусти. У тебе є ще один син, і він потребує тебе так само, як ти його. Відпусти й роби далі свою роботу.
Алан намагався. Ірраціональний жах від тієї справи з Тедом Бомонтом, справи з
(горобці горобці літають)
птахами, уже був почав гаснути, і він чесно спробував зібрати своє життя докупи – вдівець, коп маленького міста, батько підлітка, що дорослішає, і дорослішає надто швидко… не через Поллі, а через той випадок. Через ту страшну ступорну травму: «Сину, у мене жахливі новини. Тримайся…» А тоді, звісно, він розплакався, й невдовзі Ел плакав також.
Разом з тим вони почали займатися відновленням і досі ним займаються. Зараз стало краще… але дві речі ніяк не відійдуть у небуття.
Перше – той величезний слоїк аспірину, майже порожній лише за тиждень.
Друге – те, що Енні не пристебнула пасок безпеки.
А Енні завжди його пристібала.
Через три тижні стражденних безсонних ночей Алан зрештою домовився про зустріч із неврологом у Портленді, роздумуючи про згорілу кузню й підкованого коня. Він пішов на
