Місто кісток - Кассандра Клер

– Я не думаю…

– І що ти робитимеш? – різко запитав Саймон. – Розріжеш їй голову навпіл, щоб видобути це?

Очі Джейса блиснули, але він спокійно сказав:

– Зовсім ні. Безмовні Брати допоможуть їй відновити спогади.

– Ти ж ненавидиш Безмовних Братів, – запротестувала Ізабель.

– Я не ненавиджу їх, – сказав Джейс відверто. – Я боюся їх. Це не одне і те саме.

– Ти ж казав, що вони – бібліотекарі, – сказала Клері.

– Так, вони – бібліотекарі.

Саймон аж свиснув.

– Вони, напевне, вбивають за прострочену книжку.

– Безмовні Брати – архіваріуси, але це ще не все, – перервав Годж, було схоже, що в нього уривається терпець. – Для зміцнення розуму вони нанесли на себе чи не найпотужніші руни з усіх. Їхня сила така потужна, що використання… – Він замовк і Клері пригадала слова Алека: «Вони калічать себе», – … деформує й викручує фізичні форми. Вони не такі воїни, як інші Мисливці за тінями. Їхня сила – у розумі.

– Вони можуть читати думки? – спитала Клері тихо.

– І це також. Вони – одні з найстрашніших мисливців на демонів.

– Я не знаю, – сказав Саймон, – як на мене, це звучить не так і страшно. Краще б хтось поколупався в моїй голові, ніж узагалі її відрізати.

– То ти більший ідіот, ніж здаєшся, – сказав з презирством Джейс.

– Джейс правий, – погодилася Ізабель, не звертаючи уваги на Саймона. – Безмовні Брати справді моторошні.

Рука Годжа зціпилася на столі.

– Вони дуже могутні, – мовив він. – Вони ходять у темряві й не говорять, але можуть зламати розум людини, наче розлущити горіх. І якщо це потрібно, вони залишать її кричати на самоті в темряві.

Клері приголомшено подивилася на Джейса.

– Ти хочеш віддати мене їм?

– Я хочу, щоб вони допомогли тобі, – Джейс нахилився через стіл, так близько, що вона побачила темні бурштинові плямки в його світлих очах.

– Можливо, нам і не треба буде шукати Чашу, – сказав він тихо. – Напевне, це робитиме Конклав. Але те, що у твоїй голові, належить тобі. Хтось сховав там таємниці, секрети, які ти не бачиш. Хіба тобі не хочеться дізнатися правду про власне життя?

– Я не хочу, щоб іще хтось рився в моїй голові, – тихо сказала вона. Клері знала, що він має рацію, але від ідеї відкритися істотам, яких навіть Мисливці за тінями бояться, – аж мороз пробіг по шкірі.

– Я піду з тобою, – сказав Джейс. – Я буду з тобою, поки вони це робитимуть.

– Досить, – Саймон підвівся з-за столу, червоний від гніву. – Дай їй спокій.

Алек подивився на Саймона, ніби щойно помітив його. Відкинувши чорне волосся зі своїх очей, Алек здивовано закліпав.

– А ти що досі тут робиш, приземлений?

Саймон проігнорував його.

– Я просив дати їй спокій.

Джейс повільно обвів його ніжним отруйним поглядом.

– Алек правий, – сказав він. – Інститут зобов’язаний надавати притулок Мисливцям за тінями, а не їхнім приземленим друзям. Особливо, коли вони зловживають гостинністю.

Ізабель встала і взяла Саймона за руку.

– Я проведу його.

Якусь мить здавалося, що він опиратиметься, але хлопець стрівся очима з Клері, й вона злегка похитала головою. Саймон здався. З піднятою головою він дозволив Ізабель провести його до виходу.

Клері встала.

– Я втомилася, – сказала вона. – Хочу спати.

– Ти майже нічого не їла, – запротестував Джейс.

Вона відкинула його руку.

– Я не голодна.

У коридорі було прохолодніше, ніж на кухні. Клері притулилася до стіни й потягнула донизу топ, який пристав до її грудей, вологих від поту. В кінці коридору виднілися силуети Ізабель і Саймона, які поглинала темрява. Вона дивилася їм услід мовчки, з дедалі сильнішим дивним тремким почуттям у ямці під грудьми. Відколи це за Саймоном замість неї стала наглядати Ізабель? Якщо і був урок, який Клері винесла з усього цього, то він був таким: як легко втратити все те, що, здавалося, було вашим назавжди.

Високі стіни біло-золотої кімнати сяяли, мов полив’яні, а далеко вгорі виблискував діамантами прозорий дах. Клері була в зеленій оксамитовій сукні і тримала в руці золоте віяло. Вузол зібраного волосся із випущеними локонами робив її голову напрочуд важкою щоразу, коли вона оглядалася.