Учень убивці - Робін Хобб
Але я не міг доладно все пояснити. Прихилився до шиї Сажки й обійняв її. Відчував, що вона втомлена і що сам весь тремчу. Невиразно відчув, що їй теж було зле. Думав про тих бездушних людей у Форджі й підганяв Сажку коліньми, бо вона йшла повільно. Чейд їхав біля мене й усе випитував, що трапилося. У мене в роті пересохло, і я говорив тремтячим голосом. Плутаючись, пояснював Чейду, чому злякався і що відчуваю.
Коли я замовк, наші коні й далі йшли битим ґрунтівцем. Нарешті я зважився глянути на Чейда. Він дивився так, наче в мене виросли оленячі роги. Я не міг позбутися цього почуття. Також відчував, що Чейд віддаляється від мене, наче захищаючись від людини, яка раптом стала чужою. Найгірше було те, що він не відсторонився від тих людей у Форджі, а я ж для нього був набагато ближчим, аніж вони.
— Вони як ляльки, — говорив я Чейду. — Наче дерев’яні ляльки, що ожили і грають якусь пекельну виставу. Якби вони помітили нас, то без вагань вбили б, аби забрати коней, одежу, їжу. Вони… — Я намагався добрати слова. — Вони навіть не схожі на звірів. Вони порожні. Як предмети. Як деякі книжки, або каміння, або…
— Хлопче, — промовив Чейд, стримуючи роздратування. — Тобі треба взяти себе в руки. Ми їхали всю ніч, і ти втомився. Ти дуже довго не спав. Це гра розуму, який починає втілювати сни і…
— Ні, — я конче хотів його переконати. — Це не так. Це не через брак сну.
— Ми повертаємось, — рішуче сказав Чейд. Від ранкового бризу його темна накидка обвилася навколо нього. Це виглядало так буденно, що моє серце мало не розірвалося: як разом можуть існувати люди в тому поселенні й такий звичайний ранковий бриз? І як Чейд може говорити таким спокійним голосом?
— То прості люди. Але вони пережили лихо, тому й поводяться дивно. Я знав дівчинку, яка бачила, як її батька вбив ведмідь. З нею сталося те саме: в неї був бездумний погляд, вона постійно бурчала і навіть майже не ходила більше місяця. Ті люди оклигають, коли повернуться до звичайного життя.
— Хтось попереду! — застеріг я. Сам уже нічого не бачив і не чув. Наче хтось смикнув за нитку того почуття, яке сьогодні відкрилося мені. Але коли ми вдивилися вперед, то збагнули, що перед нами хвіст процесії обірваних людей. Дехто вів в’ючних тварин, а інші пхали або тягнули возики з брудним манаттям. Наразі вони озирнулись і побачили нас кінних. Вони вибалушились так, наче ми демони, що з’явилися з-під землі, аби забрати їх.
— Рябий! — закричав чоловік, що замикав процесію, і вказав на нас. Його втомлене обличчя побіліло від страху, а голос задрижав: — Легенда стала правдою. — Він попередив інших, які налякано стояли і дивилися на нас. — Привиди без серця поселилися в нашому зруйнованому селі, а рябий чоловік у чорній накидці наслав свою хворобу на нас. Ми дуже розніжились і стародавні боги покарали нас. Наше розпещене життя нас погубить!
— Матері його ковінька! Ще бракувало, щоб вони прийняли мене за демона, — прошепотів Чейд. Я спостерігав, як його рука трохи розвертає гнідого. — Гайда, хлопче.
Він не дивився на чоловіка, який досі тицяв у нас тремтячим пальцем, а повільно і навіть в’яло з’їхав з дороги й почав підніматися вибоїстим схилом. Його некваплива їзда нагадала мені Барріча, коли він підходив до обережної собаки чи коня. Його втомлений гнідий неохоче покинув биту доріжку. Чейд під’їхав до групи берізок на схилі. Я невпевнено дивився на нього. Він обернувся.
— Хлопче, гайда, — наказав Чейд, побачивши моє вагання. — Ти хочеш, щоб тебе втоптали в дорогу? Це не вельми приємно.
Я обережно з’їхав з дороги з таким виглядом, наче попереду не було наляканого натовпу. Люди сердито тупцялися, незважаючи на страх. У мене з’явилося відчуття, наче погожий день було зіпсовано червоно-чорною плямою. Якась жінка згорбилась, а один чоловік відвернувся від свого возика.
— Вони йдуть! — я попередив Чейда, як тільки вони побігли до нас. Дехто схопив каменяччя, у декого в руках вже були щойно зламані гілляки-дубці. Натовп нагадував обідраних містян, які залишилися без даху над головою. То були інші жителі Форджа, яким удалося уникнути піратського полону. Ця думка миттєво промайнула в голові, доки я підганяв Сажку, яка втомлено рухалася вперед. Наші коні були знесилені й неохоче бігли, незважаючи на град каміння, яке гупало по землі. Якби містяни не були такі виснажені чи перелякані, то вони б нас упіймали завиграшки. Але, гадаю, вони зраділи, коли ми накивали п’ятами. Їх більше цікавило те, що ходило вулицями їхнього села, а не чужаки-втікачі, який би небезпечний вигляд вони не мали.
Люди стояли на дорозі, кричали і махали на нас ломаччям, доки ми не сховалися за деревами. Чейд їхав попереду. Я нічого не запитував у нього. Він вибрав паралельний шлях, щоб нас не бачили люди, які покинули Фордж. Коні знову йшли важкою ступóю. Я зрадів, коли побачив пагорби, на яких росли дерева. Вони врятують нас від переслідування. Я побачив відблиск води і мовчки вказав на нього. Не промовивши ані слова, ми напоїли коней і нагодували їх зерном із запасів Чейда. Я послабив збрую і почистив коней травою. Ми вдовольнилися холодною водою зі струмка та черствим дорожнім хлібом. Я, як міг, приводив коней до ладу. Чейд був заглиблений у свої думки, і я довгий час не хотів порушувати їх. Але врешті-решт не зміг стримувати своєї цікавості й запитав:
— А ти справді той Рябий?
Чейд подивився на мене. У його погляді я прочитав як подив, так і сум.
— Рябий? Легендарний передвісник хвороб та руйнувань? Хлопче, не будь таким дурним. Цій легенді вже кілька сотень років. Ти ж не думаєш, що я такий древній?
Я знизав плечима. В мене було бажання сказати: «Ти пошрамований чоловік, який несе смерть», але я змовчав. Іноді Чейд здавався мені дуже старим, а іноді — повним сил;
