Крадій часу - Террі Пратчетт

Постать Лу-Тзе посвітлішала, коли Лобсанґ наздогнав його в часі.

— Ще тут? Останнє зусилля, хлопче!

— Я не можу!

— Ще й як можеш, чорт забирай!

Лобсанґ ковтнув морозного повітря й пірнув ще далі…

…туди, де світло зненацька набрало спокійного блакитного відтінку, а Лу-Тзе легенько дріботів поміж застиглими возами й нерухомими людьми довкола міської брами.

— Бачиш? Нічого складного, — сказав підмітальник. — Просто триматися свого, ось і все. Спокійно й наполегливо.

Це нагадувало ходіння по канату. Усе нормально, якщо не замислюватися, де ти.

— Але в усіх манускриптах написано, що після синяви, фіолету й чорноти вдаряєшся об Стіну, — мовив Лобсанґ.

— Ох, ці манускрипти, — озвався Лу-Тзе, але на цьому й зупинився, немовби все і так можна було зрозуміти з тону його голосу. — Це долина Циммермана, хлопче. Варто знати, що вона саме тут. Абат казав, що це якось пов’язано з… як воно?… Ага, з граничними умовами. Щось типу… піни на гребні хвилі під час припливу. Ми на самому краю, хлопче!

— Але я можу легко дихати!

— Ага. Так не мало би бути. Але рухайся, щоб не витратити весь запас повітря довкола тіла. Старий добрий Циммерман, скажи? Він був одним із найкращих. І він припускав, що має бути ще одне заглиблення, ще ближче до Стіни.

— А він його знайшов?

— Не думаю.

— Чому?

— Бо бачив, що з нього залишилося після вибуху. Але не журись! Ти можеш тут і далі легко розтинати час. Не мусиш про це думати. Є інші речі, про які треба думати! Слідкуй за тими хмарами!

Лобсанґ подивився вгору. Навіть у цьому блакитно-синьому ландшафті хмари над містом були зловісними.

— Це те, що сталося тоді в Убервальді, — нагадав Лу-Тзе. — Годиннику потрібна потужна енергія. Гроза прийшла нізвідки.

— Але ж місто величезне! Як ми знайдемо тут годинник?

— Спочатку нам треба рушити до центру, — сказав Лу-Тзе.

— Чому?

— Бо якщо пощастить, нам тоді не доведеться задалеко бігти, коли вдарить блискавка.

— Підмітальнику, ніхто не зможе випередити блискавку!

Лу-Тзе обернувся і схопив Лобсанґа за мантію, підтягнувши його ближче до себе.

— Тоді скажи мені, куди бігти, спритний хлопчику! — крикнув він. — Ти сам ціни собі не знаєш, цього і третім оком не уздріти! Жоден учень не був би здатний знайти долину Циммермана! На це йдуть сотні років підготовки! І ніхто не зміг би примусити веретена витанцьовувати під його дудку першого ж разу, коли він їх побачив! Думаєш, я ідіот, так? Сирітка, дивна сила… хто ти такий, до біса? Мандала тебе впізнала! Я звичайна смертна людина, але я знаю, що буду проклятий, якщо дозволю світові вдруге зруйнуватися! Тому допоможи мені! Хай там що в тобі є, воно мені потрібне зараз! Використай це!

Він відпустив Лобсанґа і відступив на крок. На його лисій голові пульсувала жилка.

— Але ж я не знаю, що я можу зробити для…

— То з’ясуй, що ти можеш зробити!

Цок

Протокол. Правила. Прецедент. Принципи, згідно з якими все робиться. Саме так ми чинили завжди, подумала леді Л女жон. Це і це повинно керуватися тим. У цьому завжди полягала наша сила. Цікаво, чи не може це бути й нашою слабкістю?

Якби можна було вбивати поглядами, доктор Гопкінс був би вже розмазаний по стіні. Аудитори пильнували за кожним його рухом, наче коти, що побачили мишу нової породи.

Леді Л女жон утілилася набагато раніше за інших. Час міняє тіло, особливо, якщо раніше в тебе його ніколи не було.

Тепер вона б не дивилася на доктора, марно лютуючи. Вона б так його відгамселила, що той і піднятися не зміг би. Що було б людянішим учинком?

Вона дещо здивовано усвідомила, що це була суто людська думка.

Але інші шестеро були ще зовсім зелені, молоко на губах не обсохло. Вони ще не збагнули усього рівня лукавства, необхідного людській особі для виживання. А ще їм було непросто мислити, опинившись у маленькому темному світі за їхніми очима. Аудитори зазвичай приймали рішення, що були узгоджені з тисячами, мільйонами інших аудиторів.

Однак рано чи пізно вони навчаться мислити самостійно. Це може тривати якийсь час, адже спочатку вони намагатимуться вчитися один від одного.

Тим часом вони з великою підозрою дивилися на Ігореву тацю з чаєм.

— Чаювання передбачене протоколом, — нагадала леді Л女жон. — Я наполягаю на цьому.

— Це правда? — гаркнув містер Білий доктору Гопкінсу.

— О, так, — підтвердив доктор. — І зазвичай з імбирним тістечком, — додав він з надією.

— Імбирним тістечком, — повторив за ним містер Білий. — Тістечком червоно-коричневого забарвлення?

— Так, шер, — відповів Ігор. Він показав на тарілку, що стояла на таці.

— Я б хотіла спробувати імбирне тістечко, — зголосилася міс Червона.

О, так, подумала леді Л女жон, спробуй, будь ласка, імбирні тістечка.

— Ми не їмо і не п’ємо! — відрізав містер Білий. Він з великою підозрою подивився на леді Л女жон. — Це може спровокувати хибні способи мислення.

— Але таким є звичай, — заперечила леді Л女жон. — Ігнорування протоколу привертає увагу.

Містер Білий завагався. Але він швидко знайшов вихід.

— Це суперечить нашій релігії! — заявив він. — Правильно!

Це був дивовижний варіант. Винахідливий. І він сам до цього дійшов. Леді Л女жон була вражена. Аудитори намагалися зрозуміти релігію, бо стільки речей, що не мали жодного сенсу, чинилися в ім’я релігії. Нею також можна було виправдати практично будь-які ексцентричні витівки.

Наприклад, геноцид. Порівняно з цим, відмова від чаювання була дрібничкою.

— Так, дійсно! — наполіг містер Білий, повертаючись до решти аудиторів. — Хіба ж це не правда?

— Так, це не правда. Дійсно! — розгублено озвався містер Зелений.

— О? — здивувався доктор Гопкінс. — Я й не знав, що існує релігія, яка забороняє чай.

— Дійсно! — повторив містер Білий. Леді Л女жон могла майже відчути, як напружується його мозок. — Це… так, це напій… правильно… це напій… страшенно лихих богів з негативною репутацією. Це… правильно… це заповідь нашої релігії, що… так… що треба також уникати імбирних тістечок, — його чоло зіпріло. Для пересічного аудитора це було творчим актом на рівні геніальності. — Також, — поволі вимовив він, немовби читаючи текст з якогось невидимого іншим аркуша, — наша релігія… правильно!.. наша релігія вимагає запустити годинник зараз! Адже… хто може знати, коли настане слушна година?

Леді Л女жон ледве стрималась, щоб не заплескати в долоні.

— І справді, хто? — підтвердив доктор Гопкінс.

— Я… я цілком згоден, — сказав Джеремі, дивлячись на леді Л女жон. — Я не розумію, кого ви… для чого ця метушня… я не розумію, чому… ой, Боже… у мене так болить голова…

Доктор Гопкінс із такою спритністю зірвався з місця і запхав руку до кишені свого пальта, що аж розілляв чай.

— Ойтаксталосящодорогоюсюдияпроходивповзаптеку… — протарабанив він скоромовкою.

— Я відчуваю, ще не час запускати годинник, — сказала леді Л女жон, поволі просуваючись уздовж столу. Молоток і далі звабливо лежав на верстаку.