Шістка воронів - Лі Бардуго
Його ескізи справляли на Каза враження.
— Ти мислиш, як зломщик, — хвалив він Вілана.
— Я таким не займаюся.
— Маю на увазі, що ти бачиш простір тривимірним.
— Я не злодюжка, — заперечував Вілан.
Каз нагородив його ледь не жалісливим поглядом.
— Ні, ти всього-на-всього флейтист, який сплутався з кепською компанією.
Джаспер присів біля хлопчика.
— Навчися приймати компліменти. Каз не так часто їх роздає.
— Це не комплімент. У мене з ним немає нічого спільного. Я тут зайвий.
— Не дуже переконливо, як на мене.
— І ти теж зайвий.
— Перепрошую, крамарику?
— Для Казового плану стрілець не знадобиться, тож яке твоє завдання, крім того, щоб плутатися під ногами та смикати всіх?
Джаспер здвигнув плечима.
— Каз мені довіряє.
Вілан пхикнув і взяв ручку.
— Певен?
Хлопець ніяково посунувся. Звичайно, він був упевнений щодо цього. Стрілець витратив чимало часу, угадуючи Казові думки. І якщо йому вдалося заслужити дрібку Казової довіри, чи відмовиться він від неї?
Джаспер притиснув великі пальці до револьверів і мовив:
— Коли почнуть літати кулі, ти зрозумієш, що непогано було б мати мене поруч. Ці твої гарненькі картинки не врятують життя.
— Нам потрібні ці мапи. І якщо ти раптом забув, це моя фотобомба допомогла нам утекти з П’ятої гавані.
Джаспер видихнув:
— Геніальна стратегія.
— Але вона спрацювала, чи не так?
— Ти засліпив і наших хлопців разом із Чорними Вістрями.
— Це був зважений ризик.
— Це було «схрести-свої-пальці-і-сподівайся-на-краще». Повір, я знаю різницю між цими двома поняттями.
— Я щось таке й чув.
— Тобто?
— Тобто кожному відомо, що ти не можеш не втручатися в бійку чи не закладатися, не зважаючи на шанси на успіх.
Хлопець покосився на вітрила.
— Якби тобі довелося народитися без жодних привілеїв, ти навчився б хапатися за шанси.
— Я так і народився. — Вілан зупинився й відклав ручку. — Чому ти гадаєш, ніби знаєш про мене все?
— Я знаю до біса багато, крамарику.
— Що ж, тобі пощастило. Бо мені здається, що я ніколи не знатиму достатньо.
— Про що?
— Про що завгодно, — пробурмотів Ван Ек.
Наскільки він міг судити, Джаспер був заінтригований.
— Наприклад? — наполягав стрілець.
— Гаразд, наприклад, ота зброя, — хлопчик показав на Джасперові револьвери. — У них незвичайний запалювальний механізм, правда ж? Якби я міг подивитися на них ближче…
— Навіть не мрій про це.
Вілан стенув плечима.
— А як щодо крижаного рову? — вів він далі, постукуючи по мапі Льодового Двору. — Матаяс казав, що рів не застигає весь, це лише слизький шар криги завтовшки з облатку на холодній воді. Він відкритий для спостереження вартових і абсолютно неприступний.
— А що з ним?
— Звідки береться вся та вода? Двір розташовується на пагорбі, то де ж водоносний горизонт[4] чи акведук, щоб підняти її нагору?
— Хіба це має значення? Там є міст. Нам не доведеться перетинати крижаний рів.
— Але хіба тобі не цікаво?
— О святі, ні. Краще розроби систему, яка допоможе мені перемагати в «Ожині на трьох» або «Мейкеровому колесі». Ось це мені цікаво.
Вілан, не приховуючи розчарування, повернувся до роботи.
Джаспер чомусь теж почувався розчарованим.
* * *
Джаспер перевіряв, як почувається Інеж, щоранку та ще раз щоночі. Думка, що битва в доках могла стати її останньою, шокувала його. Незважаючи на Нінині зусилля, хлопцеві здавалося, що Мара не довго протримається на цьому світі.
Але одного ранку стрілець зайшов і побачив, що Інеж сидить, убрана в бриджі, стьобанку й туніку з каптуром.
Поруч схилилася Ніна, намагаючись запхати ступні сулійської дівчини до її химерних капців із гумовими підошвами.
— Інеж! — скрикнув Джаспер. — Ти не мертва!
Дівчина слабко всміхнулася:
— Не більше за решту.
— Якщо ти ділишся з нами депресивною сулійською мудрістю, то вже напевно почуваєшся краще.
— Не стій там як укопаний, — буркнула Ніна. — Краще допоможи мені натягти ці штуки їй на ноги.
— Якби ви просто залишили мене… — почала Інеж.
— Не нахиляйся, — різко попередила Ніна. — Не стрибай. Не роби різких рухів. Якщо ти не пообіцяєш розслабитися, я вповільню твоє серце й занурю тебе в кому, аж поки не буду впевнена, що ти цілком одужала.
— Ніно Зенік, щойно я знайду, куди ти запхала мої ножі, ми перекинемося кількома словами.
— І перші з них будуть: «Дякую тобі, о чудесна Ніно, що присвятила кожну безсонну мить цієї подорожі порятунку мого жалюгідного життя».
Джаспер гадав, що Інеж засміється, і неабияк здивувався, коли дівчина взяла Нінине обличчя обома долонями й мовила:
— Дякую, що втримала мене в цьому світі, коли доля, схоже, вирішила перетягнути мене до іншого. Я завдячую тобі своїм життям. Я — твоя боржниця.
Ніна зашарілася.
— Я дражнилася, Інеж. — Помовчала. — Думаю, ми вже й так достатньо заборгували.
— Цей борг я щаслива мати.
— Гаразд, гаразд. Коли повернемося до Кеттердама, пригостиш мене вафлями.
Тепер Інеж таки розсміялася, підвела руки й удала, що торгується:
— Десерт за життя? Я не впевнена, що це справедлива ціна.
— Я чекатиму дійсно смачних вафель.
— Я знаю одне місце, — утрутився Джаспер, — у них є той яблучний сироп…
— Тебе не запрошували, — відрубала Ніна. — А тепер підійди й допоможи мені звести її на ноги.
— Я сама можу встати, — буркнула Інеж, злазячи зі столу й зводячись на ноги.
— Насмішила.
Зітхнувши, дівчина вхопилася за простягнену Джасперову руку, і вони разом рушили з каюти на горішню палубу. Ніна йшла назирці.
— Це дурня, — сказала Інеж. — Зі мною все гаразд.
— З тобою так, — відповів хлопець, — але я щомиті можу перекинутися, тож пантруй краще.
Коли вони вийшли на палубу, Інеж стисла Джасперову руку, щоб він зупинився. Дівчина відкинула голову назад і глибоко вдихнула. Навколо був кам’янисто-сірий день, море здавалося суворим сланцем, помережаним білими баранцями. Буревій напинав вітрила, несучи невеликий човен між хвилями.
— Як приємно змерзнути таким чином, — пробурмотіла Інеж.
— Таким чином?
— Вітер у волоссі, солоні бризки на шкірі. Ця прохолода каже, що я ще жива.
— Можеш двічі обійти палубу, — дозволила Ніна. — А потім повертайся до ліжка. — Вона рушила в бік корми, щоб приєднатися до Вілана. Джаспер помітив, що дівчина обрала найвіддаленіше від Матаяса місце на кораблі.
— Вони весь час так поводяться? — поцікавилася Інеж, переводячи погляд із Ніни на фієрданця.
Джаспер кивнув.
— Здається, ніби спостерігаю за двома рисями,
