Відродження - Стівен Кінг

* * * * *

Проїхавши чотири милі по Карібу-роуд, у тому місці, де вона круто йшла в гори, я повернув біля знаку «РАНЧО ВОВЧА ПАЩА, 2 МИЛІ». На пристрої у воротах ввів свій код і припаркувався на гравійному майданчику під знаком «ПРАЦІВНИКИ ТА ВИКОНАВЦІ». Заповненою я ту стоянку бачив лише один-єдиний раз — коли Ріанна записувала на «Вовчій пащі» міні-альбом. І того дня машинами була заставлена вся під’їзна дорога аж до самих воріт. У крихітки серйозний супровід.

Пеґан Старшайн (справжнє ім’я та прізвище — Гіларі Кац) мала погодувати коней ще дві години тому, але я все одно пішов між стійлами, проходом посеред двох рядів, роздаючи шматочки яблук і моркву. Майже всі коні були великі й прекрасні — подумки я називав їх лімузинами-«кадилаками» на чотирьох ногах. А одначе мій улюбленець більше нагадував пом’ятий «шевроле». Бартлбі, сірий у яблуках без жодного родоводу, жив у «Вовчій пащі» вже тоді, коли я туди приїхав, без нічого, з самою лише гітарою, дорожньою сумкою і сильно розшарпаними нервами, і вже тоді він був немолодий. Більшість його зубів пішли шляхом синьої замшевої туфлі багато років тому, але свій кавалок яблука він жував тими кількома, що лишилися. Його щелепи ліниво ходили з боку в бік. Погляд ніжних темних очей був прикутий до мого обличчя.

— Ти хороший чувак, Бартлбі. — Я погладив його по морді. — Люблю хороших чуваків.

Він кивнув, наче хотів сказати, що знає.

Пеґан Старшайн (для друзів — Пеґ) годувала з фартуха курей. Помахати вона не могла, тож привіталася зі мною гучним хрипким «хеллоо» і першими двома рядками «Пори товченої картоплі»[94]. Я підхопив наступні два: «Це так модно, це так кльово» тощо, тощо. Пеґан колись була бек-вокалісткою, і в пору розквіту її голос звучав, як в одної з сестер Пойнтер[95]. А ще вона диміла, як паротяг, і вже в сорок її голос більше нагадував Джо Кокера у Вудстоку.

Перша студія стояла зачинена й темна. Я ввімкнув світло й подивився на дошці список записів. Було їх чотири: один о десятій, другий — о другій, один — о шостій і ще один — о дев’ятій і затягнеться, либонь, далеко за північ. У другій студії все мало бути так само забито. Недерланд — крихітне містечко (менш ніж п’ятнадцять тисяч постійних жителів), що примостилося на західному схилі, де повітря розріджене. Але його важливість у світі музики геть непропорційна його розміру. Наклейки на бамперах «НЕДЕРЛАНД! ДЕ НЕШВІЛ ЛОВИТЬ КАЙФ!» не так уже й перебільшують. Джо Волш записував свій перший альбом у «Вовчій пащі-1», коли ранчо керував батько Г’ю Єйтса, а Джон Денвер записував останній у «Вовчій пащі-2». Якось Г’ю показав мені нарізку кадрів — Денвер розповідає своєму гурту про експериментальний літак, який він щойно купив, якийсь Лонг-Ізі[96]. Слухати це було моторошно.

У місті було дев’ять барів, де в будь-який вечір тижня можна було послухати живу музику, і три студії звукозапису, крім нашої. Втім, студія «Ранчо “Вовча паща”» була серед них найбільшою і найкращою. Того дня, коли я несміливо ступив на поріг кабінету Г’ю й повідомив йому, що мене прислав Чарльз Джейкобз, на стінах у нього висіло щонайменше зо два десятки фотографій: Едді Ван Гален, Лінерд Скінерд, Аксель Роуз (у пору його розквіту) та U2. Та найбільше він пишався однією (крім того, на ній єдиній він був присутній сам) — «Степлз Сінґерз».

— Мевіс Степлз — богиня, — сказав він мені. — Найкраща співачка в Америці. Інші навіть поряд не лежали.

За свої харчодобувні роки на дорозі я записав частку дешевих синґлів і поганих інді-альбомів, але сам ніколи й не чув про великий лейбл, поки на записі в Ніла Даймонда не довелося заміняти ритм-гітариста, якого звалив мононуклеоз. Того дня в мене був натуральний переляк (я був певен, що перехилюся й блювону на свою ЕсДжі), але відтоді я грав на багатьох записах, переважно когось заміняв, але іноді й запрошували. Гроші за це платили не те щоб дуже великі, але й не малі. На вихідних я грав у гурті, зв’язаному контрактом із місцевим баром. Називався він «Комсток-Лоуд» і був відомий тим, що нишком підпрацьовує на стороні, в Денвері. Також я давав уроки музики гітаристам-початківцям — учням старшої школи в рамках літньої програми, яку започаткував Г’ю після смерті свого батька. Називалася вона «Рок-атоми».

— Я не вмію, — запротестував я, коли Г’ю запропонував додати це до списку моїх обов’язків. — Не вмію читати музику!

— Ти хотів сказати «не вмію читати ноти», — виправив мене він. — Табулатури ти читаєш нормально, а це все, що треба тим дітям. На щастя для нас і для них, це все, що більшості з них треба. Тут, у горах, хлопчику мій, ти Сеґовії[97] не знайдеш.

Щодо цього він мав рацію. І коли вивітрилися мої побоювання, я отримував задоволення від тих уроків. По-перше, вони навіювали спогади про «Хромові троянди». А по-друге… мабуть, мені має бути соромно таке казати, але втіха, яку я відчував, працюючи з тінейджерами з «Рок-атомів», десь приблизно дорівнювала тому задоволенню, яке я діставав, коли згодовував Бартлбі його кавалок вранішнього яблука й пестив по носі. Ці дітлахи просто хотіли грати рок, і більшість із них відкривали для себе, що вони на це здатні… тобто коли опановували Е з баре.

Друга студія теж була темна, однак Мукі Макдоналд залишив увімкненим мікшерний пульт. Я все повимикав і записав собі в нотатник поговорити з Мукі. Він був хорошим звукачем, але сорок років куріння коноплі зробили його забудькуватим. Мій «Ґібсон ЕсДжі» стояв, притулений до стіни, як і решта інструментів, бо пізніше того дня я збирався грати на записі демки тамтешнього рокабільного гурту «Ґотта Вонна». Я сів на табурет і хвилин із десять пограв у стилі «тенісна ракетка», щось таке як «Кросівки на підборах» і «Моя привабливість у дії», суто задля розминки. Тепер я грав краще, ніж у ті свої роки в дорозі, набагато краще, та все одно другим Клептоном стати б не зміг.

Задзвонив телефон (хоча в студіях він насправді не дзеленчав, а просто загорявся синім довкола країв). Я поклав гітару і відповів.

— Друга студія, Кертіс Мейфілд