Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya
-Звертайся.- Вієро посміхнувся.- То що, шукаємо відьму із лозою у серці?
-Сподіваюся, це має сенс.- Відповіла Лелейн, прибираючи перед собою надокучливі гілки верби.
Мірабель перебирала у думках всі варіанти того, як розгортатимуться події далі. Вона постійно поверталася до слів Ши, думала про ключі, які відчинять таємничі двері і випустять їх з лісу і це все здавалося таким безглуздям, що Бель навіть уявити це не могла. Вона вкотре хотіла прибрати зі свого шляху гілку плакучої верби, однак та смикнулася самостійно, наче, хотіла вислизнути з її рук. Спершу вона не надала цьому великого значення, однак коли так повторилося декілька разів, Бель почала непокоїтися.
-Щось відбувається.- Мовила вона до інших.- Ви помітили, що гілки себе дивно поводять?
-Я думав, що це через вітер.- Вієро спробував доторкнутися до гілки, однак та різко сіпнулася і здійнялася вгору.- Схоже, що ні.
-Вони рухаються.- Мірабель озирнулася.- Треба бути обережними. Проклята попереджала, що чим довше ми знаходимося в лісі, тим небезпечнішими стають дерева.
-Що це може значити?- Поцікавилася Лелейн.
-Що завгодно.- Роздратовано відповів Ніко.- Щось дуже підступне і неймовірно небезпечне. Тому я і не хотів залишати вас тут. Найгірше тільки попереду.
Вони блукали вербним лісом, здавалося, вічність. Час минав, а попереду не з’являлося нічого нового, крім ще більшої кількості дерев. Гілки ставали агресивнішими кожної хвилини і це змушувало Мірабель починати панікувати. Вона знала, що буде складно, але це було вже занадто. Бель бачила, що Ніко напружується щосекунди і щось їй підказувало, що скоро має дещо трапитися. Минаючи чергову небезпечну гілку, вона помітила, що з одного боку дерева почали рідішати. Їх ставало все менше і менше, а через декілька хвилин Мірабель побачила щось величезне.
-Як думаєте, та закам’яніла частина лісу варта нашої уваги?- Вона вказала на високу чи то гору, чи то лише пагорб.
-Ми маємо використати будь-що, аби вибратися звідси.- Лелейн попрямувала туди.
Незабаром, перед ними з’явилася досить гарна галявина, не зважаючи на те, в якому місці вони знаходились. Те, що Мірабель прийняла за камінь, дійсно виявилося камінням. Однак трохи не у стандартному вигляді. Це була висока скульптура, що сягала метрів десяти. Камінь вже давно почав заростати мохом, але чітко було видно що саме бажав зобразити скульптор. Перед ними стояла налякана жінка і жах в її очах можна було розгледіти навіть зараз. Вона тримала одну руку над серцем, намагаючись щось витягнути, а інша вільно розміщувалася у просторі. Кам’яна лоза обплітала майже її всю, а на серці виглядала як гострий ніж.
-Напевно її ми і мали знайти.- Вієро підійшов ближче, торкаючись вологого моху на статуї.
-Вона вирішила похизуватися своїми тисячолітніми досягненнями?- Лелейн скривилася.
-Знайшла чим хизуватися.- Мовила Мірабель, оглядаючи скульптуру з усіх боків.
-Відьмову Лозу ми знайшли.- Заговорив Ніко.- Але нам потрібен ключ.
-Проклята не просто так сказала нам шукати це.- Відповіла Лелейн.- Отже, ключ має бути десь поряд. В кого які пропозиції?
-Ми навіть не знаємо як виглядає цей загадковий ключ від дверей, які, ми, до речі, маємо шукати теж в лісі.- У голосі Вієро промайнула паніка.
-Розслабся. Ще не ясно чи в лісі вони.- Лелейн посміхнулася.
-Чудово.- Роздратовано сказав Вієро.
-Можливо, ключі всередині статуї?- Припустила Мірабель.- Але я навіть уявити не можу, яким чином нам її розколоти, аби раптом ніхто не помер.
-Ми вже мертві.- Нагадав Ніко, посміхнувшись від погляду Бель.- Вибач.
-Янголятко, ти найкраще з нас всіх розумієшся на легендах.- Вієро подивився на Лелейн.- Може, в тій історії з Відьмовою Лозою знайдеться якась підказка?
-Я розказала всю історію по дорозі сюди.- Лелейн закотила очі.- І не називай мене так.
Почувся шелест листя і шурхіт гілок. Мірабель лише зараз помітила, що галявина стала вужчою, а гілки плакучої верби тягнулися по землі і ставали ближчими до скульптури щомиті. Вони повільно підповзали до них і Бель знала, що добром це не скінчиться.
-Нам треба поквапитися.- Вона повернулася до Ніко.- Що будемо робити?
-Запитання для розумних.- Сказав Ніко.- Хто знає де найчастіше ховають ключі, аби їх не загубити?
-Серйозно?- Бель підняла брову.- Це і є твій план?
-В сумці?- Лелейн задумалася.
-Який жах.- Прошепотіла до себе Мірабель, намагаючись вигадати щось краще.
-А що? Мірабель так ховала Священну Воду у Колбі.- Лелейн засміялася.- Та, якщо чесно, виявилось не дуже надійно.
-Які ще варіанти?- Ніко доторкнувся до скульптури, наче прислухався до чогось.
-Я знав одного дідуся з Танкервілю і він носив ключі на шиї.- Мовив Вієро.- Чіпляв до ланцюжка.
-До ланцюжка?- Повільно повторив Святий.- Ти геній.
-Коли мені востаннє так сказали, в нас виникли ще більші проблеми.- Вієро кинув на Лелейн короткий погляд, пригадуючи той день, коли він зрозумів як потрапити до Потойбіччя.- Краще не прислухайтеся до мене.
-Треба витягнути гілку з її серця.- Сказав Ніко.- Я майже впевнений, що ключ там.
-Чому ти так вирішив?- Здивовано запитала Мірабель.
-Вієро правий. Де ще можна носити ключі, аби вони не загубилися, як не над серцем?
-А в нашому випадку у серці.- Зрозуміла Лелейн.- Туди неможливо дістатися і тим паче витягнути кам’яну лозу. Ідеальне місце.
-Гаразд,- мовила Бель.- Просто зламаємо скульптуру і витягнемо ключ.
-Тобі не можна користуватися даром.- Святий перевів на неї занепокоєний погляд.- Енергія Потойбіччя поглинатиме твою власну і ти ставатимеш на крок ближче до… смерті.
-І що ти мені пропонуєш?- Мірабель спохмурніла.
-Сховайтеся. Я зроблю все сам.
-Іншої відповіді я і не очікувала.- Вона поглянула на Лелейн і Вієро.- Ходімо.
Мірабель зібралася вже покинути галявину, однак шурхіт гілок і звуки дерев стали умить гучнішими. Вона звернула увагу на те, що дерева плакучої верби не поспішаючи, почали розходитися, утворюючи довгий і темний коридор. Бель підійшла до нього ближче, аби зрозуміти куди він може вести і як може допомогти. Однак єдине, що вона там побачила – сходи. Вони розміщувалися у самому кінці темного коридору з дерев, що повільно формували дах, який перетворював коридор на арку. Сходи виглядали довгими, але їй так могло лише здатися з такої відстані. Вони були білими із золотистим відливом, притягуючи до себе погляди всіх присутніх. Бель пройшла трохи далі, щоб вгледіти куди ведуть сходи. На їх вершині красувалося щось багряно-червоне. Вона вже бачила цей колір раніше. Тоді, коли вперше потрапила у Потойбіччя. Це були двері, через які вони і зайшли у володарювання Смерті.
