Учень убивці - Робін Хобб

— У Вулкоті хтось не спить, — зауважив Чейд. — Напевне, пекар, готує булочки на ранок.

Він сів напівоберта в сідлі. Я не бачив його обличчя, але відчув, що він усміхається.

— Я народився за милю звідси. Поїхали, хлопче. Не хочеться навіть думати, що пірати так близько до Вулкота.

Ми рушили далі, спускаючись таким крутим схилом, що Сажка напружила свої м’язи, спершись на задні ноги і з’їжджаючи майже півдороги.

На світанку я знову відчув запах моря. Рано-вранці ми піднялися на черговий пагорб і побачили невелике поселення Фордж. Воно здавалося досить бідним, а пришвартуватися тут можна було лише в деякі моменти припливу. Весь інший час кораблям доводилося швартуватися далі. В такі періоди кораблям доводилося ставати на якір оддалік і між ними та узбережжям курсували невеличкі суденця. Єдине, що було у Форджі, — це залізна руда. Я не очікував побачити жваве поселення, але водночас був збентежений, зауваживши дим, що піднімався з обгорілих будинків без дахів. Де-не-де паслися корови, яких ніхто не доїв. Від берега відходило кілька човнів. Їхні щогли нагадували мертві дерева.

На порожні вулиці опускався ранок.

— А де всі? — поцікавився я.

— Мертві, в заручниках або досі ховаються в лісі. — Чейд говорив якось глухо, тому я здивувався з його болісного виразу обличчя. Чейд помітив і мовчки знизав плечима. — Таке відчуття, що всі ці люди — мої рідні, а їхнє горе трапилося з моєї вини… Виростеш — зрозумієш. Кров допоможе.

Чейд підганяв утомлену коняку, а я на мить замислився. Ми почали спускатися схилом до містечка.

Повільна їзда була єдиною мірою безпеки, якої вжив Чейд. Нас було всього двоє, без зброї, на втомлених конях, і ми їхали до поселення, в якому…

— Хлопче, корабля немає. Він не попливе без достатньої кількості веслярів, принаймні не за такої течії на цій ділянці. Це теж дивно: звідки вони знають, коли у нас припливи та яка течія? Чому вони займаються грабунками саме тут? Щоб забрати залізну руду? Набагато легше взяти її на торговому судні. Це взагалі безглуздо, хлопче.

Вночі випала рясна роса. Скрізь стояв сморід спалених мокрих осель. Деякі з них ще тліли й досі. Перед кількома будинками лежали якісь пожитки, але було незрозуміло: це жителі намагалися врятувати свої речі або ж пірати покидали їх тут, передумавши. Ящик для солі без накривки, кілька ярдів зеленої шерстяної тканини, черевик та зламаний стілець: весь цей мотлох не мав голосу, але чітко говорив про те, що все, що колись створювало затишок і відчуття безпеки, тепер було зруйноване і втоптане в багнюку. Мене пойняв жах.

— Ми спізнилися, — тихо сказав Чейд. Він смикнув гнідого, і моя коняка теж зупинилася.

— Ти про що?

Чейд перебив мої думки.

— Вони повернули заручників.

— Куди?

Чейд скривився і подивився на мене, наче я або божевільний, або просто дурний.

— Он там. У зруйнованій будівлі.

Важко пояснити, що зі мною трапилося: стільки всього за одну мить. Я підняв голову і побачив групу людей різного віку та статі. Вони товклися у вигорілій крамниці і щось бурмотіли. Всі були замурзані, але, здавалося, їм байдуже. Поки я спостерігав за ними, двоє жінок схопили один і той же чайник і почали давати одна одній ляпаси, намагаючись відбити здобич. Це нагадало мені ґав, які б’ються за кавалок сиру. Вони зойкали, билися долонями і обзивали одна одну, тягаючи за ручки чайника. Інші не звертали на них уваги, займаючись майже тим самим.

Дивна поведінка, як для селян. Мені завжди казали, що після набігів селяни гуртувалися, наводили лад і намагалися зробити вцілілі будинки придатними для подальшого життя, а потім допомагали зберегти свої пожитки. Вони ділилися між собою, відбудовуючи свої хатинки та крамнички. Але, здавалося, ці люди взагалі не звертали уваги, що втратили все, а їхні сім’ї та друзі загинули. Натомість вони билися за рештки свого манаття.

Це було важке видовище.

Я їх не бачив і не чув, і взагалі міг проїхати повз. У цю ж мить я зрозумів, що відрізнявся від усіх своїх знайомих. Уявіть зрячу дитину, яка росте в поселенні сліпих, де ніхто навіть не здогадується, що існує зір. Дитина не знатиме назв кольорів чи відтінків світла. Всі інші не знатимуть, як ця дитина сприймає світ. Так само було в ту мить, коли ми сиділи на конях і дивилися на тих людей. Чейд запитав:

— Що з ними? Що з ними сталося?

У його голосі відчувався жаль.

Але я знав, що з ними.

Зникли всі зв’язки між людьми, які передаються від матері до дитини, від чоловіка до жінки, всі відносини між сім’ями та сусідами, домашніми тваринами, навіть з рибою в морі та птахами у небі.

Все життя я покладався на ці почуття (хоч і не усвідомлював того), щоб дізнатися, коли поряд були інші живі істоти. У собак, коней, навіть у курчат такі ж почуття, як і в людей. Тому я дивився на двері, перед тим як Барріч входив, знав, що у стайні народилося цуценя, яке зарилося в солому. Я прокидався, коли Чейд відкривав свій потаємний вхід, тому що відчував людей. Це почуття завжди попереджувало мене і давало зрозуміти, що варто використовувати свій зір, слух і нюх.

Але у цих людей зникли всі почуття.

Уявіть суху воду без усілякої маси. Так я уявляв тих людей. Вони були позбавлені ознак не лише людини, але й будь-якої живої істоти. Це як каміння, що росло із землі, кректало і сварилося між собою. Маленька дівчинка знайшла глечик з варенням, раз у раз запихала руку в посудину та облизувала свої пальці. Дорослий чоловік одвернувся від обгорілої купи тканин, в якій він бабрався, підійшов до дівчинки, забрав глечик і відштовхнув дитину, незважаючи на її сердиті вигуки.

Ніхто не втрутився.

Я нахилився вперед і смикнув за повіддя гнідого, бо Чейд намірявся спішитись. Я, не мовивши ні слова, лише гаркнув на Сажку. Хоч вона була і втомлена, страх у моєму голосі підострожив її. Вона рвонула вперед. Я ще раз смикнув гнідого. Чейд мало не вилетів із сідла, але вчепився за конячу шию, і ми подалися геть з мертвого поселення. Я чув крики позаду, які були жаскіші за