Учень убивці - Робін Хобб

— Диви, Барріч таки добре розбирається в насінні каррісу. Я радий, що ти так уважно слухав його. Тепер, будь ласка, слухай мене так само уважно, доки ми плануватимемо наш наступний етап подорожі.

— Але, Чейде?..

Чейд свердлив мене очима.

— Барріч — гарний конюх. Ще в дитинстві він подавав великі надії… Він рідко помиляється… коли розмовляє про коней. Тепер слухай мене. Щоб дістатися з узбережжя на скелі, нам потрібен ліхтар. Дорога дуже погана; можливо, доведеться піднімати по одній коняці за раз. Але мені казали, що це зробити можливо. Потім — сушею до Форджа. Там немає такої дороги, якою можна було б швидко дістатися. Місцевість горбиста, але без лісів. Ми будемо йти вночі, тому нашою картою стануть зорі. Сподіваюся, після обіду буду у Форджі. У разі чого — ми просто подорожуємо. Це все, що я придумав. Все інше плануватимемо кожної години…

Я втратив ту мить, коли можна було запитати, як Чейд вживає насіння і досі живий, бо почалося ретельне планування кожної дрібниці. Півгодини Чейд розповідав подробиці, а потім випровадив мене з каюти, мовляв, йому потрібно ще дещо підготувати, наказавши мені оглянути коней і як слід відпочити.

Коні стояли попереду в саморобній мотузяній загородці. На палубі постелили солому, щоби вберегти її від копит та випорожнень. Невдоволений матрос лагодив огорожу, яку Сажка відбила від борту. Він був неговірким, а коні поводилися спокійно і почувалися зручно, наскільки можна очікувати в такій ситуації. Я швидко обійшов палубу. Ми перебували на невеличкому чистому пласкому торговому судні, яке курсувало між островами. Завдяки низькій осадці на ньому можна було плавати на річках і причалювати аж до берега, не пошкоджуючи його. Але у глибоководному океані подорож на ньому залишала бажати кращого. Судно постійно перехилялася набік, зачерпуючи воду і нагадуючи селянку, яка несла клунки, проштовхуючись крізь людний ринок. Ми були єдиним вантажем. Матрос дав мені два яблука для коней, не сказавши при цьому ні слова. Отже, коли я роздав фрукти, то сів біля гривастих на соломі, щоб відпочити, як радив Чейд.

Вітер був попутний, а капітан підвів нас аж до самих скель, обриси яких ми бачили, хоч я й думав, що це неможливо. Але вивести коней на берег було важко. Попередження та вказівки Чейда не допомагали мені вправлятися у воді вночі. Ліхтарі на борту давали дуже мало світла, а тіні, що від них падали, збивали з пантелику. Нарешті матрос підвіз Чейда на берег у шлюпці. Я переступив через борт, тягнучи норовливих коней, оскільки знав, що Сажка буде смикати за мотузку і може перевернути човен. Я пригорнувся до Сажки і почав умовляти, звертаючись до її здорового глузду, який підказував, що треба прямувати на тьмяний ліхтар на березі. Я тримав коня Чейда на довгому поводі, щоб він не забризкав нас, брикаючись у холодній воді. Була непроглядна темрява. Якби я хоч трішки думав головою, то волів би опинитися в якомусь іншому місці; але всі хлопці сприймають якісь фізично тяжкі й неприємні справи як особисті випробування та пригоди.

Я вибрався з води, весь мокрий, замерзлий, але дуже веселий. Я тримав Сажку за повід і вмовляв коняку Чейда. Поки впорався з ними обома, Чейд уже стояв поряд з ліхтарем і несамовито реготав. Матроси вже тягнули шлюпку. Чейд дав мені сухі речі, але вони мало чим допомогли, коли я натягнув їх на своє мокрюще спіднє.

— А де дорога? — запитав я тремтячим голосом.

Чейд глузливо пирхнув.

— Дорога? Я швидко тут усе оглянув, доки ти витягував мого коня. Це не дорога, а просто колишнє русло річки. Але воно нам підійде.

Виявилося краще, аніж говорив Чейд, але не набагато. Русло було вузьким і крутим, під ногами сипався гравій. Чейд ішов попереду з ліхтарем. Я за ним, а за мною коні, одне за одним. Одного разу гнідий брикнув, потягнувши мене назад. Я впав і мало не звалив Сажку на коліна, бо вона хотіла кинутися в другий бік. Доки ми піднімалися, в мене серце було в п’ятах.

Перед нами відкрився нічний горбистий краєвид. Зійшов місяць, і над нами було зоряне небо. В мені знову прокинувся пригодницький дух. Гадаю, це через Чейда. Від каррісу його зіниці розширилися, і я бачив, як у світлі ліхтаря очі аж горять. Неприродна енергія Чейда передавалася й мені. Навіть коні пожвавішали: вони форкали й крутили головами. Чейд і я сміялися, як божевільні, поки одягали збрую й сідали на коней. Чейд подивився на зорі, а потім оглянув схил перед нами. Він зухвало перекинув ліхтар на один бік.

— Гайда! — гукнув він у ніч і погнав гнідого. Ми з Сажкою теж не хотіли відставати й рухалися чвалом незнайомою дорогою. Я так ніколи до цього не робив. Дивуюся, як ми не скрутили в’язи. Але, як кажуть, везе дітям і дурням. А тієї ночі ми були і тими, і тими.

Чейд їхав попереду. Тоді вночі я зрозумів ще одну таємницю Барріча. Коли хтось інший приймає рішення, то стає спокійніше: «Ти веди, бо я тобі повністю довіряю; ти не накличеш на нас смерть чи біду». Тоді ми постійно підганяли коней, а в Чейда замість карти було зоряне небо. Я навіть не думав про те, що з нами може статись, якщо зіб’ємося зі шляху або якщо кінь пораниться, спіткнувшись. Я не відчував жодної відповідальності за мої дії. Все раптом стало так просто і зрозуміло. Я просто слухав Чейда і вірив йому. Я був у чудовому настрої на хвилі цієї довіри і в певну мить зрозумів: у Барріча були такі ж почуття до Чівелрі, а тепер йому цього дуже бракувало.

Ми їхали всю ніч. Чейд давав коням перевести дух, але не так часто, як Барріч. Він зупинився ще раз, щоби подивитися на нічне небо і на горизонт, перевіряючи, чи ми не збилися з курсу.

— Бачиш той пагорб навпроти зірок? Тобі не видно, але я знаю, що він там є. Вдень він схожий на шапку торговця олією. Називається Кіфашо. Він має бути на заході від нас. Поїхали.

Наступного разу він зупинився на вершині пагорба. Чейд нерухомо сидів у сідлі, від чого здавався вищим, а потім вказав кудись. Його рука злегка тремтіла.

— Бачиш отой яр унизу? Ми трохи відхилилися на схід. Треба виправити курс.

Я не бачив яру, лише подовгасту плямку на тьмяній поверхні землі, яка ледь