Відомство мертвих душ. Тіло без душі - Яна Паувел

- Ай! – не витримавши, зрештою скрикнув він.

Андрея тяжко зітхнула. І як він тільки додумався до такого? Вона розкусила його план, ще коли він демонстративно зловився за плече. Хоча, слід визнати – спина Шейна виглядала жахливо. Один суцільний синець.

- Ти уже був у цілителя? – дещо роздратовано поцікавилась вона.

Шейн зітхнув полегшено – його спину нарешті перестали чіпати – і кивнув.

- В цьому і полягає найбільша проблема стихійників – зцілити нас повністю практично неможливо.

Стихійників? Андрея злегка нахмурилась і обійшла демоноборця по колу. Він насторожено подивився на неї, явно не очікуючи нічого доброго. Андрея вагалася: піддатися маніпуляції і залишитися тут ще на декілька днів чи наполягати на своєму? Вона не знала що буде правильним. Шейн подобався їй все більше. Як друг, як людина… Але в яких стосунках вони перебували з Анікою вона досі не знала. Тільки здогадувалася, з поглядів мага, що почуття у нього до дівчини були далеко не дружніми.

Нарешті, вона вирішила бути з ним чесною. Це найменше, на що він заслуговував в такій ситуації.

А тому, притягнувши стілець, вона присіла навпроти демоноборця і заглянула тому в очі.

- Ти справді думав, що я не розпізнаю спробу маніпуляції? – відкинувши емоції запитала вона. Шейн спершу побілів, після чого опустив присоромлено голову, але відповідати не поспішав. – Ти справді подобаєшся мені, - продовжила, скориставшись його мовчанням Андрея. Шейн різко підняв голову. – Ти прекрасний, вірний друг. Ти дуже турботливий і розуміючий. – Надія в очах демоноборця почала повільно гаснути, і Андрея поморщилась. – Я справді не знаю, які нас раніше пов’язували стосунки, - руки Шейн стиснулися в кулаки, - але не думаю, що зможу прийняти твої почуття. – Здавалося, демоноборець перестав дихати. – Бувають моменти, коли мені справді затишно в твоїй компанії, але зазвичай я почуваюся більш ніж незручно. Мені прикро від того, що я не можу нічого згадати. І соромно за те, що користуюся твоєю добротою… І відверто кажучи, твоїми почуттями також. Я ж прекрасно розумію, якби не це, ти б ніколи не дозволив мені тут зупинитися.

Шейн все ще не дихав, і Андрея замовкла, хвилюючись, як би її слова не ранили його надто сильно. Але навіть якщо так, краще зараз ніж пізніше, коли він піддасться даремній надії.

Нарешті, коли мовчання затягнулося, здавалось, на хвилину, Шейн видихнув і сміливо заглянув Аніці в очі.

- Що ж… - хриплим голосом промовив він. – Зізнаюся чесно, я збирався зіграти на твоїй співчутливості, щоб втримати тебе тут ще ненадовго. І я справді ніколи не сприймав тебе, як простого друга. Але і повноцінною парою ми побути не встигли. – Андрея затамувала схвильовано подих. – Мені довелось прикласти немало зусиль в минулому, щоб ти почала сприймати мене як чоловіка, а не друга. Можливо зараз ти цього не пам’ятаєш, але я вмію бути наполегливим. І вмію чекати. Звичайно, ти не зобов’язана прийняти мене тут і зараз, але й позбавити мене шансу повернути все назад не маєш права.

І що на це відповісти? Андрея повільно видихнула, а Шейн не відводячи погляду від її очей, неквапливо піднявся і, прихопивши свої речі, покинув кухню.

- І до початку навчального року цю квартиру ти не покинеш, - уже з коридору крикнув він. – Взамін я допоможу оформити документи і підучу тебе.

****

Прокурор Максвел ніяк не міг зрозуміти чому туди пішов. Уже другий день поспіль після роботи він вирушав в Овенор. Це був найтепліший і другий за престижністю район Совігарда. Річка Спріган, що брала свій початок високо в горах на півночі Окти прокладала свій шлях через Шивнер і Овенор. Але саме в Овенорі на її берегах розташовувалися маєтки найбагатших і найвпливовіших жителів Окти.

Донедавна в їх число входила і садиба Уоллісів. Уже рік маєток пустував. Розкішний сад – чудо ландшафтного дизайну – заростав бур’янами і чагарниками. А сама будівля покрилася плющем.

Минулого разу йому так і не вдалося поговорити ні з ким із колишніх жильців. Зате ріелтор, зрадів йому як рідному.

Після трагедії, що трапилася в цьому місці. Маєток вважався мало не проклятим. А потенційні покупці побоювалися до нього навіть підходити. І страшитися було чого. Ходили чутки, що усе сімейство колишніх власників після смерті не змогло знайти спокою.

Але Максвел на відміну від інших знав, що боятися потрібно зовсім не будинку. Він був присутнім, коли маги витягали тіла померлих з дна річки. Та й експерти причиною смерті визнали утоплення. А це означало, що якщо хтось із сімейства і причаїв образу, то шукати його потрібно не в домі, а в ріці.

Ріелтор і розповів йому, що після того, як розвіяли злого духа, усі слуги роз’їхалися хто куди. За інших він не знав, але молода покоївка Уоллісів влаштувалася на роботу до їх сусідів. Старому Доррену вона приглянулася, ще раніше, і діватися їй було нікуди. Дівчина була простачкою і сиротою, а тому особливого вибору у неї не було.

Максвел одразу ж зрозумів, на що натякає ріелтор і поморщився. Сід Роз Доррен прославився на всю столицю своєю любов’ю до молодих дівчат. Раніше він ні в чому собі не відмовляв, але після кількох судових тяжб став обережнішим і переключився на тих, хто не міг відстояти свої права. Як от молода безрідна покоївка.