Відродження - Стівен Кінг

«Зі мною тут щось сталося», — подумав я. Питання було в тому, чи надів би я ті модифіковані навушники знову, якби мені випала така можливість. Я вирішив, що надів би, і якимось чином (я сам достоту не розумів, як саме) це допомогло мені прийняти рішення щодо квитка. Я ним скористався, і коли приїхав у Денвер, то сів на автобус до Недерленда, що стояв високо на західному схилі Скелястих гір. Там я стрів Г’ю Єйтса й почав життя втретє.

VII. Повернення додому. Ранчо «Вовча паща». Господь зцілює, мов блискавка. Глухий у Детройті. Призматика

Мій батько помер 2003-го, переживши дружину та двох із п’ятьох дітей. Клер Мортон-Овертон ще й тридцяти не було, коли чоловік, з яким вона розлучилася, забрав у неї життя. Моя мати й найстарший брат обоє померли у віці п’ятдесяти одного року.

Запитання: Де твоє, смерте, жало?

Відповідь: Та, курва, скрізь.

Я приїхав додому в Гарлоу на поминальну службу по татові. Більшість доріг (не лише наша траса 9) тепер були асфальтовані. Там, де ми колись купалися, тепер розгорнули житлове будівництво, а за півмилі від церкви шілоїтів відкрили міні-супермаркет «Біґ епл». Та все-таки містечко багато в чому залишилося таким, як було. Наша церква досі стояла через дорогу від будинку Майри Гаррінгтон (хоча сама Мі-Мо вже вирушила тією великою спільною абонентською лінією на небеса), і шина-гойдалка досі звисала з дерева на нашому задньому дворі. Думаю, на ній каталися діти Террі, хоча вони всі вже, мабуть, повиростали з таких речей. Мотузка була обтріпана й потемніла від віку.

«Може, поміняю», — подумав я… але навіщо? Для кого? Авжеж, не для своїх дітей, бо в мене їх не було, та й цей дім більше не був моїм.

На доріжці перед будинком стояло лише одне авто — пошарпаний «форд» 1951 року випуску. Він був схожий на першу Ракету Доріг, але, звісно, це було неможливо — Двейн Робішод розтрощив Ракету Доріг-І на Спідвеї в Касл-Року, у першому ж заїзді єдиних перегонів, які там проводили. Однак на багажнику була наліпка «Акумулятори делко» і номер 19 на борту фарбою, червоною, наче кров. Прилетіла ворона і вмостилася на капоті. Я пригадав, як тато вчив нас, дітей, виставляти на ворон пальці проти лихого ока («Вони нешкідливі, але перестрахуватися не завадить», — казав він), і подумав: «Мені це не подобається. Щось тут не так».

Чому не приїхав Кон, я зрозуміти міг, Гаваї, зрештою, значно далі, ніж Колорадо. Але де Террі? Він та його дружина Аннабель досі тут жили. А подружжя Бові? А Клакі? Пекети? Девіти? Як щодо команди працівників «Рідкого палива Мортона»? Тато вже був у літах, звісно, але всіх жителів міста пережити не міг ну ніяк.

Я припаркувався, вийшов із машини і побачив, що це вже не той «Форд Фокус», на якому я виїхав зі стоянки «Гертц»[85] у Портленді. То був «Форд Ґелексі» 1966 року, що його батько й брат подарували мені на сімнадцятий день народження. На пасажирському сидінні лежав стос романів Кеннета Робертса в палітурці, які презентувала тоді мати: «Олівер Візвел», «Арундел» та решта.

«Це сон, — здогадався я. — Той, який я вже бачив раніше».

Та від цього усвідомлення не полегшало. Навпаки — стало ще страшніше.

Ворона злетіла на дах будинку, в якому я виріс. Інша спустилася на гілку з шиною-гойдалкою, ту, з якої стерлася кора, і тепер вона стирчала, мов гола кістка.

У будинок я заходити не хотів, бо знав, що мене там чекає. Та, попри це, ноги самі понесли мене вперед. Я став підніматися сходами. І хоч вісім років тому (а може, й усі десять) Террі надсилав мені фото перебудованого ґанку, та сама стара дошка, друга згори, так само, як і колись, невдоволено рипнула, коли я на неї наступив.

Вони чекали на мене в їдальні. Не вся сім’я. Лише мертві. Моя мати, трохи краща за мумію, така, якою була, коли лежала й помирала того пронизливо холодного лютого. Мій батько — блідий і висохлий, десь такий, яким був на різдвяній фотографії-картці, яку Террі надіслав мені незадовго до його останнього інфаркту. Енді був опасистим (мій худорлявий братик до досягнення середнього віку встиг обрости м’ясцем), але рум’янець гіпертоніка тепер змінився восковою блідістю могили. Найгіршою була Клер. Її схибнутому екс-чоловікові не вистачило просто вбити її. Вона мала нахабство покинути його, тож задовольнити його могло тільки повне знищення. Він вистрілив їй в обличчя тричі, дві останні кулі випустив, коли вона вже лежала мертва на підлозі класної кімнати, а потім всадив кулю в мозок собі.

— Енді? — спитав я. — Що з тобою сталося?

— Простата, — відповів він. — Даремно я не послухався тебе, братику.

На столі стояв іменинний торт, порослий цвіллю. На моїх очах глазур піднялася, луснула, і зсередини вилізла чорна мураха завбільшки з перечницю. Вона важко поповзла по руці мого мертвого брата, на його плече і далі — на обличчя. Моя мати повернула голову. Я почув, як зарипіли сухі жили, наче ожила іржава пружина, що тримає старі двері кухні.

— Із днем народження, Джеймі, — сказала вона. Скрипучим, безвиразним голосом.

— Із днем народження, синку. — Тато.

— Із днем народження, малий. — Енді.

А тоді Клер повернулася, щоб подивитися на мене, хоча для цього в неї лишалася хіба що єдина оголена очниця. «Мовчи, — подумки став благати я. — Якщо ти заговориш, я збожеволію».

Але вона таки заговорила, і слова йшли з діри, забитої уламками зубів.

— Не зроби їй дитину на задньому сидінні тої машини.

А моя мати кивала, наче опудало черевомовця, а зі старезного торта повзли й повзли велетенські мурахи.

Я хотів затулити очі, але руки раптом обважніли. Вони мляво висіли з боків. За спиною в мене знову рипнула буркотливо дошка ґанку. Не раз, а двічі. Двоє новоприбулих, і я знав, хто то.

— Ні, — попрохав я. — Більше не треба. Будь ласка, більше не треба.

Та потім рука Петсі Джейкобз опустилася на моє плече, а Хвостик Моррі оповив руками мою ногу трохи вище коліна.

— Щось сталося, — промовила Петсі мені на вухо. Волосся лоскотало щоку, і я знав, що воно звисає з її скальпа, зірваного з голови під час аварії.

— Щось сталося, — погодився Моррі й міцніше стиснув мою ногу.

А тоді всі вони заспівали. На мелодію