Янголятко в кутих черевиках. Книга перша - Генечка Ворзельська

Мерці, що надокучили моїй Мачусі й занадто довго ходили поза могилами.

Мерці воювали з Крихіткою. Машинка не давала вбити себе Вантажівці.

Крихітка спочатку стріляла по них. Машинка не зробила жодного пострілу. Вона просто гралася.

Доти, доки їй подобалася ця гра.

І випадково вгледівши Вовка, що сидів у центрі однієї трибуни, я зрозуміла, що він прийшов сюди тільки заради гри, і те, як мої постріли розривають мерців на шматки, зовсім не цікавило його.

І тоді я вирішила зіграти.

Гоп! Я побігла, два мерці кинулися слідом за мною, і, навіть не помітивши того, Вантажівка підім’яла їх під себе.

— Йди до мене!

Мрець зробить крок і опиниться перед готовою до стрибка Машинкою. І вона підійме його на капот і перекине через себе.

На радість глядачів, які кричать:

— Ва-а-а-а!!! — кожному новому мерцю.

Два мерці схопили Крихітку за руки й потягли її до задніх коліс Вантажівки. Але в останній момент Крихітка перекинулася через себе, вивернулася й упала між колесами, що вдавили мерців у просочений мастилом і бензином пісок.

— Ва-а-а-а!!!

І навіть Вовк посміхався моїй грі!

Останнього з мерців було вбито ударом об огорожу арени, і ось Крихітка та Машинка поруч, сам на сам із Вантажівкою, яка вбила десять сотень машин і дві тисячі Крихіток, а тепер дивиться на них.

Величезною, величезною, величезною.

— Я могла б полюбити її, — сказала Машинка.

— То полюби.

— Не хочу. Не хочу пестити її, загоювати її рани після бойовищ. Не хочу бачити, як вона не спить, коли чекає бою. Я не хочу знати її страх та бути винною в тому, що я це бачу. Не хочу тішитися з її перемоги, коли вони стануть нудними.

— То що? — питаю я. — Давай?

— Давай, — відповість Машинка.

Я підніму пістолет, вона відкине пасмо волосся й скерує кулемет у бік вантажівки, — і ми стрілятимемо. Поки вистачить патронів.

— Так краще, — скаже Машинка.

— Так краще, — відповім я.

— Ходімо до нас, — сказали мені Люди Любові.

— А можна?

— Можна. Адже в тобі стільки любові.

Біля багаття, повного диких трав.

На терасах їхнього Міста.

А буде ще одна ніч. Ніч, коли моя Машинка піде за межу міста на пустище, яке перетворить її в Ніщо. Ніч, коли мій Вітчим читатиме в одній з чотирьох веж, сполучених підвісними мостами. Ніч, коли Мачуха шепотітиме:

— Іди-но до мене.

Ніч, коли у своїй клітці Величезна Вантажівка тихо гарчатиме уві сні.

А Люди Любові не спатимуть.

Ми будемо сміятися, будемо дивитися на Одну Зірку, будемо вірити, що ця ніч не скінчиться ніколи.

Місто навколо зникне, і хтось скаже:

— Це любов.

— І ця любов має…

І котрийсь із Чоловіків Любові піде зі мною до мого нового будинку. І коли я захочу зачинити двері, він посміхнеться:

— Я теж живу тут.

— То проходь, — скажу я.

Я ляжу, і він сяде поруч зі мною.

Він нахилиться. Його рука торкнеться мене. Він шепотітиме:

— Ти… Я… Ти прекрасна. А я — люблю.

І його губи…

Але я приставлю пістолет йому до голови і скажу:

— Ні. Друже мій. Ти не живеш тут. Принаймні, не в моєму будинку.

У малесенькому будинку з портретом їхнього Довгоносого Бога в круглих Окулярах.

— Але любов, — скаже він. — Ти знаєш…

— Знаю, і мені не треба любові.

Я хочу чекати.