Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око - Майкл МакКланг

-- А я мушу відправити її йому. А ще я звільню тебе, Та-Аготе, і будемо сподіватися, що ти її повернеш. Тільки ти можеш зупинити Короля Тіней, раз і назавжди. Напевно тисяча років проведена наколотим, як метелик, викликала в тебе бажання помсти.

Помста – чужа моїй природі. Я зроблю те, що потрібно зробити, злодійко, але потім настане розплата, і не тільки з Королем Тіней. Справедливість – це не помста.

-- Я прийму її. А зараз залиш нас, нехай ми зробимо те, що потрібно.

Якщо їй станеться кривда…

-- Знаю. Знаю. А зараз тихо, будь ласка.

Я почекала кілька секунд, і коли він не обізвався, жестом вказала Хольгрену рухатися далі. Я не мусила казати йому рухатися так тихо, як тільки це можливо.

Спотикаючись, ми стомлено пропленталися повз залишки намету Герцога до масивних воріт Табернакля. Там я допомогла Хольгрену опустити Руікі на землю. Коли ми безпечно розмістили її, я нагнулася і прошепотіла їй до вуха.

-- Ще не пізно передумати.

Вона глянула на мене і похитала головою, легенька посмішка досі в неї на вустах.

Я встала і наблизилася до Хольгрена, який зайняв позицію два кроки позад лівої стулки воріт. Я дивилася на неї й питала себе, що б з неї було, якби її не спіймав Король Тіней. Вона мені не подобалася, може тому, що в певному сенсі, була надто схожою на мене. Але я почала поважати її. Яка дурна втрата.

Вона глибоко вдихнула, тоді виконала жест двома першими пальцями правої руки. Права стулка воріт різко відчинилася, луснула об стіну і розбилася на друзки. Грюкіт, який це супроводжував розбудив би навіть мертвого. Я була впевнена, що це привернуло увагу Атагос.

Неймовірно гучним, командним голосом Руікі вигукнула:

-- Атагос! Ходи до мене!

Кінчиком пальця, який раптово засяяв, Хольгрен доторкнувся мені до чола. Навколо запанувала тиша. Я тримала руку на намисті й не зводила очей з Руікі, в очікуванні на якийсь знак, що наближається Атагос. Я вимірювала час прискореним ритмом свого серця.

Десь біля тридцятого удару я зауважила, що Руікі витріщила очі. На тридцять п‘ятому вона почала звиватися і верещати – в мовчазних муках. Я не чула її криків, але аж надто добре могла їх собі уявити. Я ненавиділа це. Я відчувала, як намисто сіпається в мене під пальцями. На сороковому ударі серця вона виснажилася. На п‘ятдесятому вона вже повзла через поріг Табернакля, перебираючи руками, тягнула себе по снігу. Намисто звивалося в мене на шиї, немов змія. Я була рада, що не побачу того, що трапиться далі. Я вже бачила цей страшний трюк надто багато разів. Я почала вірити, що ми можемо вижити.

Передчасно. Десь на п‘ятдесят п‘ятому ударі серця я збиралася виглянути з-за залишків воріт, коли повернувся мій слух. Мене охопив раптовий нестерпний біль. Поруч зі мною, Хольгрен впав і почав сіпатися на вкритій снігом землі, з його розтягнутих болем вуст вирвався крик. Я спробувала зібрати волю в кулак проти сили, що раптово промчала крізь моє тіло, позбавляючи мене контролю над кінцівками, але все було намарно. Я впала на землю поряд з Хольгреном і відчула, як мою свідомість випихають кудись в далекий, запилений куток. Мене перетворили у глядача в моєму власному тілі.

Наді мною взяли контроль чари Атагос. В мене не залишалося сили навіть щоб закричати. Сіпаючись немов маріонетка, моє тіло встало і почало рухатися, як колись Герцог і його люди. Позад Хольгрена я пішла в Табернакль.

Я не могла скеровувати погляд, але краєм ока чудово бачила, як понівечене тіло Руікі здувається в обіймах Атагос. Поки я чекала і молилася, коли подіє її останній удар, її аргілле, буря посилилася.

Коли Атагос відкинула шкіру Руікі геть і облизала губи, мене охопив розпач.

Атагос глянула на мене. Вона була прекрасною. Тепер її очі були такі ж, як в брата, зорі вирвані з нічного неба, а не неземна блакить, яку я пам‘ятала. Її шкіра така ж бездоганна бронза. Довге чорне волосся вільно вилося навколо голови, коливаючись в невидимих потоках енергії. А її широкий рожевий рот скривився в посмішку.

Рада тебе знову бачити, сказала вона без слів. Я отримала насолоду від нашої попередньої зустрічі. Ти приносиш такі гарні подарунки.

-- Забирайся до пекла, божевільна суко, -- спробувала я сказати, але звісно ж не змогла. Видно думки було достатньо.

Моє божевілля минає. Гадаю, це завдяки тобі. Але розум зцілюється повільніше ніж тіло, і цей процес набагато обтяжливіший. Мені потрібно більше харчів. Ці маги-недоучки набагато… смачніші.

Хольгрен був наступним. Я навіть не могла закрити очі. Після всього, що трапилося, ми все-таки загинемо в Таготі.

Атагос простягнула руки й Хольгрен, посіпуючись, зайшов у її обійми. Мені брак слів, щоб описати мої лють і розпач. Її рука змією охопила його пояс, голова схилилася…

І тоді це трапилося. Атагос витріщила очі, відштовхнула Хольгрена і почала дряпати себе в груди. Я відчула, як її хватка на дрібнесеньку крихту ослабла.

Я зібрала всю свою волю, щоб прогнати її. Повільно, докладаючи неймовірних зусиль, палець за пальцем, я почала відвойовувати контроль над тілом. Атагос впала на вкриту снігом землю, як і раніше дряпаючи себе в груди. Вона видряпала глибокі червоні борозни в тілі, які зцілювалися в мене на очах. В неї почали смикатися кінцівки і вона закричала – без жодних магічних елементів, простий крик люті й страждання.

А тоді вона цілковито завмерла.

Я увірвалася в своє тіло, як приплив заливає берег. На непевних ногах я рушила до прекрасної, страхітливої Атагос, на ходу зриваючи намисто. Воно відразу ж злізло. Я кинула його Атагос