Чаша Амріти - Олександр Павлович Бердник
— Мамо, добридень…
— Ой, хто це? — сполошилася мати. Побачила сина, махнула руками, ніби соколиця крильми, поспішила назустріч. — Мишко приїхав! Ой боже ж мій, так негадано! Хоч би повідомив — зустріли б!
— А нащо? Так краще…
Мати обняла його, зморшкувата щока її пахла чебрецем і грибами. Сині очі були ясні, як і завжди, тільки брови та коси побіліли, наче сповило їх осіннє бабине літо. Син тримав матір за руку, шорстка долоня її була гаряча, негнучка. Пішли до ґанку.
— Ходімо ж до хати. Ти ж, мабуть, зголоднів?
— Та ні, ні, дай надивитися на тебе…
— Ще надивишся, — щасливо відказувала мати. — А чого ж сам? Чому ж без своїх?
— Вона не хоче в село, — спохмурнів Михайло. — Каже, чого в тій ямі сидіти?..
— Ага. Ну а синок, Андрійко? Я скучила за ним…
— Не пускає. Каже, перейматиме всякі селянські звички, мову їхню…
— Уже й мова селянська, — сумовито сказала мати. — А хліба не цурається нашого? Мабуть, що ні… Ну та бог з нею. А як же ти? У відпустку? Чому ж без нічого? Наче од гіллі одірвався… Може, проїздом?
— Не знаю. Втомився, захотілося спочити у тебе…
— То й добренько, Мишку, добренько зробив. І батько радий буде. Ми ж тебе вже цілий вік не бачили. Та й рідня вся згадує — де та де Мишко? Як став астрономом, так і не показує носа в село. Спротивилося йому, чи що? Кажу, справи всякі зоряні затримують. А вони посміхаються та головами кивають: запанів, мабуть, бо зорі тут ще кращі, які там в городі зорі — дим та кіптява…
Михайло сів на ґанку, не одпускаючи руки материної, мовчав, ласкаво дивився їй в очі. Вона зітхнула, прошепотіла:
— Важко тобі, сину. Знаю, бачу…
— Важко, мамо, — похилив голову син.
— Маєш добру роботу, маєш хату, сім’ю, а щастя нема…
— Немає, мамо.
— Бо дружина не до пари. Не до серця. Тут вже хоч в’яжи, хоч крути крутенем, — не буде доброго снопа з жита й кукілю. Засмітить кукіль добре зерно…
— Правда твоя…
— Я й одразу бачила, та мовчала. Бо що б помоглося? Ти б не послухав. А тепер — пізно. Син, сім’я…
— Яка там сім’я, мамо. Так — одна видимість.
Він подумав, поглянув на промінці зморщок біля вуст материних, одважився і палко сказав:
— Зустрів недавно я дівчину. Полюбив її дуже. Ой матусю, якби ти бачила її… Вона б тобі припала до серця. І вона мене полюбила.
— Так чого ж…
— Нема її, мамо, — понуро сказав Михайло. — Померла. Машина збила…
В його очах заблищали сльози. Мати гладила долонею синову руку, мовчала, наче прислухалася до чогось нечутного. І Михайлові було легко від того мовчання.
— Не судилося, — прошепотіла мати. — Та тільки ти, Мишку, не сумуй. Не плач. Добрих людей треба піснею згадувати, любим словом. Земля їй пухом…
— Навіть того вона не матиме, мамо. І не можу я бути веселим, коли її нема. Це все’дно, що квітці веселитися в льоху без сонця. Які серед пітьми веселощі…
— Бережися, Мишку, такого почуття. Зав’язано тобі світ, можна дійти до божевілля.
— Так є, мамо. Стараюся бути спокійним, але що вдію, коли сум гризе серце…
— Може, стрінеться інша…
— Ніколи, — гаряче заперечив син. — Досить з мене Ніни. Розійдуся, житиму сам. А тієї Ганнусі — не можу забути. До смерті…
Знову тиша. Жалісливий погляд матері. Десь під стріхою зацвірінькали горобці, підійшов кіт, задер хвоста, потерся біля ніг. Михайло погладив його. Кіт зрадів, вигнувся, знеможено заплющив очі.
Мати схопилася, занепокоєно сказала:
— То я ж побіжу в кузню, батькові скажу. Та родичів покличемо, повечеряємо. Гаразд?
— Хай буде, — сказав Михайло. — Клич, я посиджу на ґанку…
Михайло посидів на ґанку, послухав цвірінчання горобців, подивився на метушню курей, які билися між собою біля коритця з якоюсь товченею. Нічого не змінилося. Лише для тебе — трагедія. А всі інші — не помітять. Мати посумує, втішить, розрає, щоб не печалився. Все тече, все минає. Вони — селяни — звикли за віки до смерті й розлуки. Для них це — як схід сонця і захід. Народився, помер. Поплакали, пом’янули, потанцювали, винили, закусили. Побажали царства небесного. А мені — незабутнє. Не переплачу, не переп’ю, не пересумую.
Кури гребуться в смітті, як греблися тисячоліття тому, дозрівають соняшники, наливаються сонцем яблука, сміються десь за тином діти, татакають з дерев’яних кулеметів. Поки що з дерев’яних… Що їм до того, що десь у підвалі лежить крижинка, яку звали колись Ганнусею? Що всьому світові до того?
Він підвівся з ґанку, зігнувшись у дверях, увійшов до хати. Призахідне сонце золотило сволок, образи в кутку. На сволоку під вирізаним хрестом вирізнявся напис: «25 іюня 1905 року». Давненько будувалася хата. А ще тримається, привітно дивиться на світ чималенькими вікнами. Щаслива, бо виростила чотири покоління, захистила від негод, дала притулок.
Михайло глянув на ікони. Христос у терновім вінку дивився в небо, великі краплі крові котилися по обличчю, він не міг збагнути, за віщо така наруга над ним? «Батьку, Батьку, навіщо мене залишив?» Що означає страшна фраза? Що побачив син в останню смертну хвилину? Може, бездонну порожнечу над собою? Може, прірву, перед якою жахнувся дух Сина людського?
Мати Божа тулить до лона, пригортає дитя. їй тісно в золочених шатах. Їй дивно, навіщо це її — жінку теслі — вбрали в химерні царські убори? Корона, золото, парча. їй до лиця просте полотно, вишита сорочка, барвиста
