Гаррі Поттер колекція (комплект із 7 книг) - Джоан Роулінг

Але Гаррі Поттер досі жив там і зараз він, власне, ще спав. Проте недовго, бо тітка Петунія вже прокинулась, і залунав її пронизливий голос.

- Ану вставай! Мерщій!

Здригнувшись, Гаррі прокинувся. Тітка знову затарабанила у двері.

- Вставай! - горлала вона.

Гаррі почув, як вона йде на кухню, а потім звідти долинув брязкіт сковорідки, яку ставили на плиту. Він ліг горілиць і спробував пригадати свій сон. То був гарний сон. Йому снився летючий мотоцикл. Гаррі здалося, що він бачив цей сон і раніше.

- Ти вже прокинувся? - знову підійшла до дверей тітка.

- Майже, - відповів Гаррі.

- Давай, ворушись, треба за беконом подивитися. Пильнуй, щоб не згорів, - на Дадликові іменини все має бути ідеальним.

Гаррі застогнав.

- Що ти сказав? - гаркнула за дверима тітка.

- Нічого, нічого...

День народження Дадлі - як він міг забути? Гаррі поволеньки виліз із ліжка й почав шукати шкарпетки. Знайшов їх під ліжком і, скинувши павука, натягнув на ноги. Гаррі звик до павуків, бо їх було повно в комірчині під сходами, а саме там він і спав.

Одягнувшись, пішов через коридор на кухню. Увесь стіл був завалений дарунками. Дадлі, здається, матиме, як і хотів, новий комп'ютер, уже не кажучи про другий телевізор та спортивний велосипед. Гаррі не розумів, навіщо Дадлі велосипед, адже його двоюрідний брат був товстунцем і не любив рухатися, хіба що, звісно, штурхав кого-небудь. Найдужче він полюбляв штурхати Гаррі, проте рідко коли наздоганяв його - Гаррі був на диво спритний.

Можливо, тому що жив у темній комірчині, Гаррі, як на свій вік, завжди був малим і миршавим. Але він видавався ще меншим і худішим, ніж насправді, бо щоразу мусив доношувати старий одяг Дадлі, а той був десь учетверо ширший від нього. Гаррі мав худе обличчя, гострі коліна, чорне волосся і ясно-зелені очі. Він носив круглі, обмотані скотчем окуляри, бо Дадлі часто ламав їх, луплячи його по носі. Єдине, що подобалося Гаррі у власному вигляді, - тонесенький шрам на чолі у формі блискавки. Він мав його, скільки себе пам'ятав, і першим його запитанням до тітки Петунії було, звідки той шрам узявся.

- З автомобільної аварії, коли загинули твої батьки, - відповіла вона. - І не питай більше нічого.

Не питай нічого - таким було найперше правило розміреного життя родини Дурслі.

Дядько Вернон увійшов до кухні, коли Гаррі перевертав бекон.

- Зачешися! - гримнув він замість ранкового вітання.

Приблизно раз на тиждень дядько Вернон відривав очі від газети й наказував Гаррі підстригтися. Гаррі стригся, мабуть, частіше, ніж усі разом хлопці з його класу, але це не допомагало, бо його волосся однаково стирчало на всі боки.

Гаррі вже смажив яйця, коли в кухні з'явився Дадлі разом із матір'ю. Дадлі був дуже схожий на дядька Вернона. Він мав широке рожеве обличчя, коротесеньку шию, маленькі водянисті синюваті очка й густе біляве волосся, що гладенько лежало на жирній і круглій голові. Тітка Петунія часто казала, що Дадлі - викапане янголятко, а Гаррі не раз приказував, що Дадлі - порося в перуці.

Гаррі поклав на стіл тарілки з яєшнею та беконом, і це далося йому нелегко, бо на столі було обмаль місця. Дадлі тим часом порахував подарунки й одразу нахнюпився.

- Тридцять шість, - сказав він, дивлячись на батьків. - На два менше, ніж торік.

- Синку, ти ж не побачив дарунка від тітоньки Мардж, ось він, під великим пакунком від мамусі й татуся.

- Ну, добре, тридцять сім, - налився кров'ю Дадлі.

Гаррі відчув, що в Дадлі от-от почнеться істерика, тому швиденько наминав бекон, остерігаючись, що його братик перекине стола.

Тітка Петунія, мабуть, також відчула небезпеку, бо швиденько проказала:

- А сьогодні ми купимо тобі ще два даруночки. Що скажеш, золотце? Ще два даруночки. Гаразд?

Дадлі замислився. Ох і важкі ж думки! Зрештою поволі вимовив:

- Тож я матиму тридцять... тридцять...

- Тридцять дев'ять, солоденький мій! - підказала тітка Петунія.

- Ух! - важко упав на стілець Дадлі і схопив найближчий пакунок. - Гаразд.

- Малий шибеник знає собі ціну, як і його батько, - реготнув дядько Вернон, скуйовдивши синові волосся. - Молодчина, Дадлі!

Задзвонив телефон, і тітка Петунія вийшла з кухні, а Гаррі з дядьком Верноном стежили, як Дадлі розпаковував спортивний велосипед, кіноапарат, літак з дистанційним керуванням, шістнадцять нових комп'ютерних ігор і відеомагнітофон. Він саме здирав папір із золотого наручного годинника, коли повернулася з телефоном тітка Петунія - вже сердита і розтривожена.

- Погані новини, Верноне, - простогнала вона. - Місіс Фіґ зламала ногу. Вона не зможе його взяти. - Тітка кивнула головою на Гаррі.

Дадлі нажахано роззявив рота, а в Гаррі тьохнуло серце. Щороку на день народження Дадлі батьки цілісінький день водили сина і його приятеля по розважальних парках, «макдональдсах» і кінотеатрах. А Гаррі щороку лишався з місіс Фіґ, недоумкуватою старою, що жила за два квартали. Гаррі ненавидів її дім. Він до самого даху просмердівся капустою, а місіс Фіґ примушувала його розглядати фотографії усіх котів, які в неї колись були.

- І що тепер? - люто подивилася на Гаррі тітка Петунія, немов він спланував такий підступ.

Гаррі розумів, що негарно радіти з приводу зламаної ноги місіс Фіґ, але стриматися було важко, бо він збагнув, що тепер лише через рік знову побачить знімки Мурчика, Білосніжки, Лапоньки і Марсика.

- Можна подзвонити до Мардж, - запропонував дядько Вернон.

- Не мели дурниць, Верноне, вона цього хлопця терпіти не може.

Дурслі часто розмовляли про Гаррі так, ніби його й близько не було або ніби він був бридким слимаком і не міг розуміти їхньої мови.

- А та, як її там, твоя товаришка Івон?

- Відпочиває на Майорці, - відрубала тітка Петунія.

- Можна лишити мене тут, - з надією мовив Гаррі (він міг би нарешті дивитися по телевізору все, що захоче, а може, й погрався б Дадловим комп'ютером).

Тітка Петунія немов цитрину проковтнула.

- Щоб ти загидив увесь будинок? - гаркнула вона.

- Я нічого не зроблю, - сказав Гаррі, але його ніхто не слухав.

- Гадаю, ми візьмемо його до зоопарку, -