Зоряний Корсар - Олександр Павлович Бердник

Поміж тими крайніми пунктами існувало безліч сфер — астральна, ментальна, будхічна і багато інших, вже незбагненних. Там після смерті духовний комплекс людини проходив періоди відпочинку, кари, нагороди, підбивав підсумки, планував майбутнє фізичне життя.

Що ж! Прекрасно. Все досить розроблено, логічно, може, навіть справедливо. Теорія Карми — справедливої дії та закону причин і наслідків — доповнювала цей світогляд. І не треба ніяких богів, ця доктрина тісно змикається з матеріалізмом, з ідеєю ритмічності буття.

Але чому дух заперечує проти такої викінченості? Чому дихає моторошністю від величавих кальп і манвантар? Що може дух, який народжується з Абсолютного Лона, взяти від жалюгідного світу форм, де він ледь-ледь повзає у пітьмі інстинктів та нікчемних проблисків інтелекту? І що може дати досвід матеріальної сфери для надпросторових, надчасових координат?

І знову безвихідь. Неможливість стати над часом, над древнім Хроносом. Хай навіть я коли-небудь стану богоподібним титаном, але ж буду запряжений у вселенську ритміку. Невже древні мудреці не збагнули цього?

Самадхі? Трансцендентне злиття з єдиним полем буття? Непорушне тіло, оскалені зуби, блаженна посмішка. Гаразд! Хай ти сягнув потоку блаженства, а інші? А мільярди твоїх братів? Чи відкрив ти їм бажану стежечку свободи? Чи дав доказ правдивості тієї стежечки, окрім суб’єктивного твердження? Деякі релігії запевняють, що всяка смерть є перехід у царство свободи! Хіба не переконує у цьому людей християнська церква, та й не лише вона?

Стій! Досить!

Це нічого не дасть. Ствердження закономірності, необхідності того, що є, що існує, — це холуйство у невідомого творця, хто б він не був: свідомий експериментатор чи несвідома природа. Навіть життя може виявитися хворобою матерії, навіть геніальний скульптор може зіпсувати десятки шматків найкращого мармуру, доки втілить свій задум у досконалу форму. Саме так! Відчуття неповноти, невдоволення — доказ недосконалості творення. І людина, відчувши це, повинна знайти шлях до повноти, до краси, завершення.

Де той шлях?

Відчуваю — в нас самих. Ми — наслідок безконечного ланцюжка причин. Якщо так, то в надрах клітин, генів, у ще глибиннішому єстві нашому є сконденсоване знання про минулі проходження. Щоб сягнути свободи, треба довідатися, як ми потрапили в рабство. Прослідкувати, де були наші попередники, що вони діяли, чому привели нас саме сюди.

Це — проблема багатомірності. Синтез біології, психології, енергетики, космогонії, біоніки, історії. Так, історії у всій її неосяжності, записаної в нашому духові.

Звідки почати? Ще не знаю. Буду радитися з друзями. Ера космонавтики почалася. Експерименти, отже, можна буде проводити в космічних масштабах. Дещо в свідомості визріває, але ще боюся про це писати. Треба обміркувати. Стій! Дзвонить телефон…

Знову вона. Віта. Крига розтанула. Ласкавий, тремтячий голос. Може, піти?.. Що зі мною? Після таких злетів думки знову опинитися в обіймах? А як же з проблемою часу? Генів? Хроноса? Він сміється. Я чую його холодний регіт. Ніби тріщить крига навесні, коли скресає Дніпро!

А, байдуже! Піду!..

Однієї ночі мені ніби привиділось…

Пороги. Повноводий Дніпро. Під сонцем грають буруни на порогах, у небі ширяють ластівки. Бачу на плесі багато гостроносих чайок, біля них метушаться козаки. Десь далеко чути гук литавр. Рада, чи що?

Я сиджу на камені над водою, дивлюся на ніжно-зелене пагіння очерету, думаю думу. Про що? Тепер важко згадати. Якась туга, сум за втраченим, поклик невідомого…

— Вогневиче! Вогневиче! — Чуються здалека голоси.

Вогневик — це я. Мене поважають і трохи побоюються.

Вважають чаклуном, характерником. Бо я знаю таємниці трав і звірів, мови інших народів і чарівні слова, які зупиняють кров, одвертають очі ворогів і ще багато-багато іншого.

Козаки оточили мене тісним кільцем. Я бачу багато суворих облич. Тільки очі їхні дитячі, довірливі. Вони ждуть? Чого вони ждуть? Відповіді. Чому я маю дати її?

— Вогневиче! Чи схвалюєш ти похід?

— Заждіть, браття! Треба запитати в Чорної Грамоти..

Я витягую з-за пазухи оксамитно-чорний сувій на срібному ланцюжку, розгортаю його. Він міниться на сонці моторошною глибиною, вібрує.

— Чорна Грамото, козаки запитали, чи на добро цей похід?

— Серце палає — на добро. Серце холодне — зупиніться! — Почувся тихий голос Чорної Грамоти.

— Славно! Славно! — заревли козаки. — Ой гарно сказала, Чорна Грамото! Горять, горять наші серця! Пливемо, браття, пливемо! Хай начуваються бусурмани!

— А чи довго нам тримати шаблю в руці? — сумно запитав хтось у мене за спиною, коли змовкли крики.

— Доки є ворог, — сказала Грамота.

— Невже довіку?

— Всьому є кінець.

— Коли ж? Коли?

— Відповідь у ваших серцях. Доки в могили ховаєте славу свою, козаки, доти нерозривне вороже кільце…

Гомін, гомін мужніх голосів. І тануть обриси порогів. І я знову в своїй київській квартирі.

Що поєднало далекі епохи? Звідки примхливе видіння — таке фантастичне, неймовірне?

Чорна Грамота? Сувій дивної речовини, що дає відповіді на запитання? Чому він мені знайомий? Звідки? Десь я читав про таку річ, тільки вона інакше називалася.

Здається, ще й досі відчуваю ніжний доторк сувою, тремтіння теплої чутливої речовини. Щось давно забуте, глибинне…

Стій, згадав. Дещо згадав…

Олександр Великий ходив через палючі піски до храму Амона. Там він розмовляв з жерцями, прийняв посвяту. Йому дали Чорний Папірус. Цар носив його на шиї. Легенда розповідає, що той Папірус тримав у собі сокровенне знання таємниці світу. Великий полководець радився з Чорним Папірусом, нерозлучно мав його при собі. Таємничий сувій було поховано разом з останками царя…

Невже це він? Невже Чорна Грамота? Чи моя підсвідома вигадка, фантазування?

Якщо правда, то як сувій потрапив до козаків? Ой леле! Я вже приймаю сон за реальність.

А