Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковський

Стражниці, шкірячи зуби, оточили його. Одна штурхнула наче неохоче. Інша голосно перднула.

— Отим розписуюся, — пирхнула.

— Відьмак! Найманий убивця потвор! А мечі віддав! Відразу! Покірний, наче який молокосос!

— Морквинку свою також би здав, якби наказали!

— То накажемо йому! Га, дівулі? Нехай виймає з матні!

— Погляньмо, які в тих відьмаків морквинки!

— Досить, — гарикнула комендантка. — Щось розігралися ви, дірки! Гонсхореку, сюди, швидко! Гонсхореку!

З приміщення поруч вигулькнув лисий і немолодий мосьпан у бурій опанчі та вовняному береті. Відразу як увійшов, розкашлявся, зняв берет і розпочав ним обмахуватися. Мовчки взяв обкручені ременями мечі, зробив Ґеральтові знак, аби він ішов слідом. Відьмак не зволікав. У мішанці газів, що наповнювали кордегардію, гази кишкові починали вже рішуче переважати.

Приміщення, до якого вони увійшли, розділяли солідні залізні ґрати. Мосьпан в опанчі заскрипів у замку величезним ключем. Повісив мечі на вішак поряд з іншими мечами, шаблями, кордами й кортеласами. Відкрив обшарпаний реєстр, шкрябав у ньому поволі й довго, безперестанно кашляючи, ледь переводячи подих. Нарешті тицьнув Ґеральтові розписку.

— Я так розумію, що мої мечі тут у безпеці? Під ключем і під охороною?

Бурий мосьпан, важко дихаючи та сапаючи, зачинив ґрати, показав йому ключ. Ґеральта це не переконало. Кожні ґрати можна розкрити, а звукові ефекти флатуленції пані стражниць могли заглушити спроби вторгнення. Утім, виходу не було. Треба було вирішити те, заради чого він прибув до Керака. І якнайшвидше полишити місто.

* * *

Корчму, або ж — як називала її вивіска— австерію «Natura Rerum»[4] було розташовано в не дуже великому, але елегантному будинку з кедрового дерева з гострим дахом та високим комином. Фасад будинку оздоблював ґанок зі сходами, обставленими великими алое в дерев’яних піддонах. Із закладу линули кухонні запахи, головним чином м’яса, що запікалося на решітках. Запахи були настільки запаморочливими, що відьмакові «Natura Rerum» відразу здалася Едемом, садом насолоди, щасливим островом, затишком благословенних, що стікає молоком та медом.

Швидко з’ясувалося, що Едем той— як і будь-який Едем— охороняється. Мав свого цербера, сторожа з вогняним мечем. Ґеральт мав нагоду побачити його в справі. Цербер, хлоп низький, але міцної статури, на його очах відігнав від саду худого юнака. Юнак протестував— кричав і жестикулював, що, схоже, цербера нервувало.

— Тобі заборонено заходити, Муус. І ти добре про те знаєш. Тож іди геть. Не повторюватиму.

Юнак відступив від сходів так швидко, аби уникнути поштовху. Був він, як зауважив Ґеральт, передчасно полисілий: рідке й довге біляве волосся починалося в нього тільки від тім’ячка, що взагалі-то справляло враження досить паскудне.

— Та йохав я вас і ваші заборони! — крикнув юнак із безпечної відстані.— Не дуже й хотілося! Ви не одні-єдині, до конкурентів піду! Задаваки кляті! Парвеню! Щит золочений, а на халявах гівно! І воно мені стільки важить, як оте гівно! А гівно завжди гівном і залишиться!

Ґеральт трохи занепокоївся. Лисіючий юнак, хоча й паскудний з інтер’єру, поводився цілком аристократично, може, і не був забагатим, але в будь-якому разі елегантнішим за нього. Тож якщо елегантність була вирішальним критерієм…

— А ти куди, запитаю? — холодний голос цербера урвав потік його думок. І підтвердив побоювання. — Це ексклюзивний заклад, — продовжив цербер, блокуючи собою сходи. — Значення слова розумієш? То начебто виключений. Для декого.

— Чому для мене?

— Не одяг прикрашає людину. — Цербер, який стояв на кілька сходинок вище, зміг глянути на відьмака згори. — Ти, чужоземцю, жива ілюстрація народної мудрості. Твій одяг не прикрашає тебе анітрохи. Може, якісь інші приховані якості тебе й прикрашають, не стану розбиратися. Повторюю, це заклад ексклюзивний. Ми тут людей, які, як бандити, вдягнені, не шануємо. Як і озброєних.

— Я не озброєний.

— Але виглядаєш так, наче навпаки. Тож тихенько ходи собі деінде.

— Постривай-но, Тарпе.

В одвірку з’явився засмаглий чоловік в оксамитовому каптані. Брови він мав кущисті, погляд— проникливий, а ніс— орлиний. І чималий.

— Скоріше за все, — повчав цербера орлиний ніс, — ти не знаєш, із ким маєш справу. Не знаєш, хто це до нас завітав.

Довге мовчання цербера засвідчило, що й справді не знає.

—Ґеральт із Рівії. Відьмак. Знаний тим, що оберігає людей та рятує їм життя. Як тиждень тому тут, на наших околицях, в Ансегісі, де він урятував матір із дитиною. А кількома місяцями раніше в Цізмарі— про що чимало говорили— прикінчив левкроту-людожерку, діставши поранення. Як би я міг заборонити заходити в мій заклад тому, хто займається настільки зацним промислом? Навпаки, я радий такому гостеві. І я маю за честь, що він захотів мене провідати. Пане Ґеральте, австерія «Natura Rerum» вітає вас на своєму порозі. Я Феб Равенга, володар цього скромного закладу.

Стіл, за який посадовив його метр, був накритий скатертиною. Усі столи в «Natura Rerum»— у більшості зайняті— було накрито скатертинами. Ґеральт не пам’ятав, коли він востаннє бачив у корчмі скатерки.

Хоча було йому цікаво, він не роззирався, не бажаючи виглядати, наче простак та провінціал. Утім, швидкий погляд дозволив помітити обстановку скромну, але елегантну та витончену. Витонченою— хоча не завжди елегантною— була й публіка, у більшості, як він оцінив, купці та ремісники. Були капітани кораблів, засмаглі та бородаті. Не бракувало пістряво одягнених панів-шляхтичів. Пахло тут також добре й витончено: печеним м’ясом, часником, кмином і великими грошима.

Він відчув на собі погляд. Коли за ним слідкували, його відьмачі відчуття сигналізували про це миттєво. Глянув кутиком ока та непомітно.

Тією, що слідкувала, — також досить непомітно, так, що простому смертному було й не зауважити, — була молода жінка з лисячо-рудим волоссям. Вона вдавала, що повністю поглинута їжею— чимось, що смаковито виглядало й навіть звіддаля спокусливо пахло. Стиль та мова тіла не залишали сумнівів. Не для відьмака. Він готовий був закластися, що була вона чародійкою.

Метр кахиканням висмикнув його з роздумів та раптової ностальгії.

— Нині,— заявив урочисто й не без гордощів, — ми пропонуємо теляче гузко, тушковане в овочах із грибами та квасолею. Ягнячий кострець, печений із баклажанами. Свинячу грудинку в пиві, подану з глазурованими сливами. Печену лопатку вепра, подану з яблуками в желе. Качину грудку з пательні, подану з червоною капустою та журавлиною. Кальмарів, нашпигованих цикорієм, із білим соусом та з виноградом. Вудильника на решітці в сметанному соусі, поданого з тушкованими грушками. А також наші звичайні делікатеси: гусяче стегенце в білому вині з підбором фруктів, печених на пательні, та тюрбо в карамелізованих чорнилах каракатиці, поданих із раковими шийками.

— Якщо любиш рибу, — біля столу невідомо коли і як з’явився Феб Равенга, — то я