Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya
Глибока ніч поглинала все, що зустрічала на своєму шляху. Голосне каркання воронів страшною хвилею доторкнулося до Мірабель, змусивши її різко сіпнутися. Вона лежала на сирій землі серед лісу, сукня була просочена кров’ю і брудом, а голова розколювалася від пронизливого болю. Бель ледве поворухнулася, кістки гуділи і готові були розлетітися на дрібні частини. Вона не могла зрозуміти де знаходиться і як потрапила у це місце, пам’ятаючи лише чотирьох незнайомців, які пропонували їй гру в обмін на життя сестри і безпеку Священної Води у Колбі. Ліс здався їй зовсім незнайомим, а довгі гілки дерев, що сягали самої землі дали зрозуміти, що вона далеко за межами Елемстоуна.
Поруч почувся шурхіт. Хтось поворушився і через мить Бель відчули чиюсь руку на собі.
-Ти помираєш.- Голос здався їй знайомим, хоча вона не могла повноцінно усвідомити хто говорить до неї. Щось було не так.- Бель…
-Де ми?- Мовила Мірабель, закашлявшись.
-Не знаю.- Ніко повільно піднявся з землі, допомагаючи їй встати.
Вона огляділася по сторонам, помітивши Лелейн і Вієро, які непритомно лежали серед темного лісу, як і вона декілька секунд тому. Мірабель підійшла до них ближче, спробувавши повернути їх до тями. Зі скроні Лелейн тягнулася тоненька стрічка крові, що минала щоку і опускалася на шию.
-Ніко.- Хриплим голосом покликала Бель.- Ти маєш допомогти їй. Ти володієш силою Валентійців…
Святий опустився над Лелейн, приклавши руку до її скроні. Мірабель потягнулася до Вієро, змусивши його отямитись. Після того, що він пережив, вона не знала як поводитися з ним, однак готова була підтримати, що б не сталося.
-Бель…- Вієро ледве дихав, а його напівзаплющені очі вдивлялися у порожнечу. У них можна було знайти усі види людського болю.- Скажи, що це був сон… і я просто заснув у тому полі, а зараз ми вирушимо до… Коронарних Лісів.
-Та це буде брехнею.- Прошепотіла вона у відповідь.- Ми так сильно вірили у те, що без них нам буде краще, що забули, що вони – наша сім’я.
-З мене досить.- Тремтячий голос Вієро повертав Бель у жорстоку реальність, де вони мали боротися за правду і справедливість.- Я гадки не маю що робити… Ми не повинні були втручатися у це. Ми не герої…
-Знаю… знаю.- Мірабель зітхнула.- Але зараз ми – єдиний порятунок для Елемстоуна. Ти потрібен нашому світу. І мені теж. Ми припустилися жахливих помилок і маємо виправити їх. Тож, будь-ласка, стань героєм. Бо це єдиний шлях, який ми маємо.- Вона обережно допомогла йому встати на ноги.
Лелейн ледве розплющила очі. Дівчина сильно закашляла, хапаючи холодне повітря. Святий тримав її за голову, заспокоюючи її серце.
-Як вона?- Вієро вчепився у Бель, аби не впасти.
-Жити буде.- Відповів Ніко, притримаючи її, коли Лелейн зуміла підвестися з землі.
-Що це за місце?- Запитала вона, висмикнувши свою руку з руки Святого.
-Очевидно, що Потойбіччя.- Ніко перевів погляд на дерева.- І ми, схоже, у великій халепі.
-Ви колись бачили вербний ліс?- Лелейн підійшла до Вієро, який мляво їй посміхнувся.- Бо я ніколи.
-Пам’ятаєте ту Прокляту, яка вся була обвита гілками плакучої верби?- Мірабель задумливо глянула на Ніко.- Напевно, ми зараз у її володіннях.
-І що нам робити?- Поцікавився Вієро.- Це вже кінець, чи ми досі у грі?
-Нам потрібно вибратися звідси.- Святий підійшов до Мірабель.- В нас немає часу на гру. Ти не… Енергія Потойбіччя повільно знищує тебе, Бель. Якщо нічого не зробити…
-Я помру.- Закінчила вона речення.- Але зараз не це головне, Ніко. Тому що якщо ми так і продовжимо стояти, Елемстоун постраждає більше ніж я. Нам треба перемогти у цій грі.
-Ти справді не розумієш?- Святий доторкнуся до її руки.- Нам ніколи не перемогти у їх грі. Це лише підступний план Смерті, в кінці якого всі залишаться тут назавжди.- Сяйво повного місяця гралося навколо його шраму на обличчі, проходячи повз плакучі верби.
-Я дуже перепрошую…- Почав Вієро, намагаючись щось розгледіти в далині.
-Більше не хочу говорити на цю темі.- Сперечалася Мірабель з Ніко.- Якщо я така важлива для тебе, то зроби це хоча б не заради Елемстоуна, а заради мене. Тому що я уклала з Проклятими угоду і я дотримаюся її. Попередній досвід показав мені, що із жителями Потойбіччя краще не псувати відносини. Вдруге я не допущу такої ж помилки.
-Слухайте,- промовив Вієро.- Ми тут не одні…
-Гаразд…- Святий зітхнув, опустивши погляд донизу.- Добре…
Він мав визнати, що в першу чергу йому слід думати про Елемстоун, а не про Мірабель. Однак Ніко не міг. Він втрачав контроль над собою при одній єдиній думці про те, що вона може загинути будь-коли.
-До нас щось наближається!- Врешті заволав Вієро, перервавши суперечку.- Я намагаюся сказати про це цілу вічність.
Бель подивилася туди, звідки Вієро не зводив погляду ні на мить. Темна пляма швидко минала дерева, стаючи до них все ближчою. І вона була не одна. Їх було багато, незнайомі силуети летіли на них зі швидкістю світла. Вихрі змушували гілки дерев гойдатися зі сторони в сторону, огортаючи всіх присутніх у вербному лісі листяним коконом.
-Що це таке?- Злякано мовила Лелейн, ховаючи обличчя у долоні, аби захиститися від нашестя безформних істот.
Вони кружляли над ними, спричиняючи безлад і страшенний шум. Мірабель помітила сяйво, яке линуло зі Святого. Він був у масці і у білих шатах, як, власне, і треба бути Святим. Його світло надиво відлякувало створінь, вони цілими купами відбивалися від нього, неначе плоть відь електричного заряду чи метелики від вогнища.
-Ласкаво прошу у гру!- Почувся гучний жіночий голос, який звучав як відлуння і долинав невідомо звідки. Не зважаючи на це всім було зрозуміло, що говорить Ши.- Вітаю у вербному лісі, де на вас чекатиме перше випробовування.
-То їх буде декілька?- До себе прошепотів Вієро.- Тепер нам точно кінець.
-Маю сказати, ці дерева не такі звичайні, як здаються.- Продовжила Проклята.- І чим довше ви знаходитиметесь у лісі, тим небезпечнішими будуть ставати їх гілки.
