Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Глава 19

Чи багато потрібно для щастя чорному магові? Насправді — багато, але є певний мінімум, який уже робить життя прийнятним. Це літо можна було вважати проведеним вдало.

Я чемно розпрощався на пероні зі своєю сім’єю, тричі клятвено пообіцяв Лючикові приїхати взимку до нього в школу і підбадьорливо поплескав по плечу Джо (пильнуй тут!). Помітно важчу валізу з гріхом пополам затягнули досередини.

Обставини багатого на події ранку ще не вляглися в моїй голові (в присутності Лючика це було просто нереально), тому мені довелося діяти інтуїтивно. Велику валізу я, з навмисною недбалістю, здав у багаж. З собою в купе взяв тільки кошика з їжею — великого, відкритого і, вважайте, ажурного, такого що можна оглянути з будь-якого боку, навіть на просвіт. Всяка, навіть не наділена магією, людина могла сказати, що древніх артефактів у мене при собі нема. Поїзд клацнув стиками і повільно поплив крізь легку мжичку, яка оце почалася, символізуючи кінець краухардського літа. Моя родина махала з перону мені услід.

Все-таки в наявності родичів є плюси, особливо, коли ці родичі — з розумінням.

Я сів на диванчик, схрестив ноги і занурився в медитацію, не для того, щоби ворожити (мені доктор заборонив), а просто від бажання впорядкувати думки. Нечасто у мене виникала така потреба.

Це літо було зовсім особливим, воно налякало, здивувало, розізлило і захопило мене. Ніколи би не подумав, що чорний може відчувати таку різноманітну гаму емоцій! Я помирав і рятувався, мучився від безпорадності і торжествував, був обурений і заінтригований. А в результаті став… більшим. Ну, якось так. Ширшим. Протяжнішим. Для мага це дуже важливо — бачити і сприймати світ навколо себе, а для чорного мага — це ще й дуже складно. Ми постійно нав’язуємо реальності свої уявлення про неї і не бажаємо чути заперечень, тому вона вторгається в наше життя тільки так — силою і не спитавши дозволу.

У пориві емоцій, я обіцяв собі, що стану жити по-новому. Стану звертати більше уваги на те, що твориться навколо, хоча б для того, щоби більше жоден ворог не підкрався до мене зі спини. Почну думати не тільки про себе (звучить майже як анекдот). І взагалі, до закінчення Університету залишається лише рік (практика не рахується), а я з усіх розваг спробував тільки ті, до яких мене долучив Чвертка. Образливо! Зрозумійте правильно, мені і в голову не приходило вкладати в цю обіцянку якісь глибокий зміст, це було хвилинним помутнінням, тимчасовою слабкістю, породженою думками про мою білу родину. Спрямувавши, таким чином, роздуми в напрямку духовної досконалості, я підсунув до себе кошик і почав розбиратися, що з покладеного туди мамою — найсмачніше (з’їсти все разом у мене би в будь-якому випадку не вийшло).

Тієї ночі алхімічних конструкцій у моїх снах не було. Я бачив Редстон, але не так як завжди, а якимось дивним, абсолютно чужим поглядом. Все — кольору пилу і бруду, — тремтячі контури будівель, ніби проведенні переляканою рукою, майже без якихось відмінностей між собою. Їдкий дим, наче привид, стелиться нас бруківкою, жар, духота і жодної тіні. Напевне, так сприймав би місто зовсім здичавілий білий маг. Шкідливо думати на ніч про білих магів!

Відчуття сну мені навіть чимось сподобалося — такий милий наліт екзотики — цікаво. Але це який же мозок треба мати в голові, щоби уявити собі, ніби всі будівлі стоять на боці. Вони ж не змогли би так стояти! І цей оранжевий сморід… Пікантний момент: в житлових кварталах печі і каміни палять пресованими брикетами, а ті дають блакитний, трохи терпкуватий дим соломи і кізяків. Найближчим до оранжевого були жовтувато-кислі випари дрібних ремісничих господарств: кузень і шкіряних майстерень на південно-східній околиці. Тобто, це так само, як переплутати червоне з синім, таке потрафить тільки білий. В пориві рідкісної благодушності я спробував порятувати картинку, запустивши вулицями картонного макету міста машини і трамваї, і, здається, провів за цим заняттям залишок ночі.

А потім сон продовжився в дійсності.

Я мовчки стояв на пероні, обійнявши свою валізу і кошика, і розумів, що не впізнаю вокзал, на якому був багато-багато разів. Взагалі не впізнаю. І справа не в тому, що я забув деталі, а в тому, що просто не можу їх розгледіти. Навколо мене ставалася звичайна денна суєта, але тільки натовп тепер виглядав дивно: замість людей в ньому були якісь розмиті контури, що переливалися сполохами барв, які не мали назв кольорів — чи то тінями емоцій, чи то відображенням намірів. Ні, вони не злилися докупи, не втратили індивідуальність, але сказати, наприклад, хто з цих людей у що вдягнений, я не зміг би навіть під страхом смерті.

Може, я з’їв щось не те?

Все вирувало і ворушилося, обмінювалися імпульсами, запалювалась і гасло. Серед переливчастого моря складних істот кидалися в очі дві майже однотонні фігури — одна з них вийшла з того ж потяга, що і я, а інша чекала першу в кінці перону. Чомусь мені здалося, що розглядати їх було би нерозумно.

Що ж це діється, га? І здається мені, що я знаю,