Необхідні речі - Стівен Кінг
Він дістав картоплю. За мить пікнула мікрохвильовка.
– Нетті, мушу йти…
– Усе гаразд! – гукнув Алан. – У мене все під контролем! Пані, я ж полісмен!
– …але можеш дзвонити мені, якщо щось знадобиться. У тебе точно вже все добре?.. Але ж ти скажеш мені, якщо раптом стане зле, Нетті?.. Гаразд… Що?.. Ні, просто питаю… І тобі… На добраніч, Нетті.
Коли Поллі ввійшла, він уже розклав курку на столі й займався тим, що вивертав картоплину на її тарілці.
– Алане, ну ти й золотко! Не треба було!
– Усе в пакеті послуг, красуне.
Також він розумів, що коли долоням Поллі зле, життя для неї обертається серією дрібних гидких сутичок. Звичні події звичного життя перетворюються на ряд суворих перешкод, які потрібно долати, а покаранням за невдачу є не лише біль, а й приниження. Завантаження посудомийки. Розпалювання каміна. Обходження з ножем і виделкою, щоб дістати гарячу картоплину з мундира.
– Присядь, – попросив він. – Покудахчемо.
Вона вибухнула сміхом і обійняла його. Стиснула його спину внутрішнім боком рук, як відзначив невтомний внутрішній спостерігач. Але менш холоднокровна частина його помітила, як її струнке тіло притиснулося до його, а також солодкий аромат її шампуню.
– Ти просто наймиліший, – тихо промовила вона.
Алан поцілував її, спершу ніжно, тоді сильніше. Долоні опустилися з її спини на випин сідниць. На дотик тканина старих джинсів була м’яка й гладенька, наче кротяче хутро.
– Спокійніше, здоровило, – зрештою промовила вона. – Спершу їжа, потім ніжності.
– Це пропозиція?
«Якщо її рукам не краще, – подумав він, – вона ухилиться».
Проте вона відповіла:
– Стовідсоткова пропозиція.
Алан присів, задоволений.
Тимчасово.
5
– Ел приїде додому на вихідні? – запитала Поллі, коли вони позбирали посуд. Інший син Алана навчається в Мілтонській академії, на південь від Бостона.
– Ага, – відповів Алан, зсипаючи недоїдки з тарілок.
Якось занадто буденно Поллі промовила:
– Я просто подумала, оскільки в понеділок не буде навчання через День Колумба…
– Він їде до Дорфа в Кейп-Код, – сказав Алан. – Дорф – це Карл Дорфмен, його сусід по кімнаті. Ел телефонував минулого вівторка й запитував, чи можна туди з’їздити на три дні вихідних. Я дав добро.
Поллі торкнулася його руки й повернула до себе.
– Скільки тут моєї провини, Алане?
– У чому скільки твоєї провини? – запитав він, щиро здивувавшись.
– Ти знаєш, про що я. Ти хороший батько і не дурний. Скільки разів Ел був удома, відколи почалося навчання?
Раптом Алан зрозумів, до чого вона веде, і з полегшенням заусміхався їй.
– Лише раз, – відповів він. – Та й то тому, що мав поговорити з Джиммі Кетліном, його старим другом-хакером із середньої школи. Якісь його найкращі програми не працювали на новому «коммодорі-64», що я йому на день народження купив.
– Бачиш? Я ж про це й кажу, Алане. Він бачить, що я намагаюся зашвидко зайняти місце його матері, і…
– Ой-йой, – простогнав Алан. – Ти скільки часу роздумувала над тим, що Ел бачить у тобі Злу Мачуху?
Брови Поллі зсунулися в похмурій гримасі.
– Сподіваюся, ти мені вибачиш, якщо для мене ця думка не здається настільки смішною, наскільки, очевидно, для тебе.
Алан ніжно взяв її за плечі й поцілував у кутик рота.
– Мені зовсім не смішно. Бувають часи – щойно про це думав, – коли мені трохи дивно бути з тобою. Усе здається зашвидко. Це не так, але іноді так здається. Розумієш, про що я?
Поллі кивнула. Похмурий вираз трохи розгладився, але не зник зовсім.
– Звісно, розумію. Персонажі в кіно й серіалах завжди мусять трохи більше часу драматично чахнути, правда?
– Дуже точно відзначила. У кіно в людей удосталь страждань і цінної скорботи. Бо скорбота надто реальна. Скорбота, вона… – Він відпустив її, повільно підняв тарілку й почав витирати. – Скорбота брутальна.
– Так.
– Тому іноді я почуваюся трохи винним, так. – Він відчував гірке вдоволення, чуючи, як у голосі проступає оборона. – Частково тому, що здається, ніби якось надто рано, хоча це й не так, і частково тому, що здається, ніби я занадто легко відпускаю, хоча й це не так. Ця думка, що я винен більше скорботи, іноді досі в голові. Я не можу цього заперечити, але варто віддати мені належне, бо я знаю, що це дурощі, бо частина мене – значна частина, правду кажучи, – досі в скорботі.
– Ти, мабуть, людина, – м’яко промовила вона. – Наскільки ж це дивовижно-екзотично й напрочуд химерно.
– Так, думаю, так. Що стосується Ела, то він із цим по-своєму розбирається. І в нього непоганий спосіб – достатній, щоб я ним пишався. Він досі сумує за матір’ю, але якщо досі в скорботі (а я, мабуть, не до кінця впевнений, що це так), то це скорбота за Тоддом. Але твоя думка, що він не приїжджає тому, що не схвалює тебе… чи нас… недоречна.
– Я рада. Навіть не уявляєш, наскільки мені тепер легше. Але все одно здається…
– Якось неправильно?
Поллі кивнула.
– Знаю, про що ти. Але дитяча поведінка, навіть якщо вона настільки ж нормальна, як тридцять шість і шість, ніколи не здається дорослим цілком нормальною. Ми іноді забуваємо, як легко в них гояться рани, і майже завжди забуваємо, як швидко вони міняються. Ел віддаляється. Від мене, від своїх старих дружків, як-от Джиммі Кетлін, від самого Рока. Просто віддаляється. Ніби ракета, коли вмикається третій ступінь. У дітей завжди так, і, думаю, це завжди сумна несподіванка для батьків.
– Але здається, що це зарано, – тихо сказала Поллі. – Сімнадцять років – чи не зарано, щоб віддалятися?
– Зарано, авжеж, – підтвердив Алан. Голос його звучав не зовсім злісно. – Він втратив маму й брата через дурний випадок. Його життя розірвалося, моє життя розірвалося, і ми зійшлися так, як, думаю, батьки і сини в таких ситуаціях разом збирають свої життя по шматочках. Вдалося нам це непогано, як мені здається, але було б по-дурному говорити, ніби нічого не змінилося. Моє життя, Поллі, тут, у Року. А його – вже ні. Я думав, що воно ще сюди повернеться, але його погляд, коли я запропонував перевестися цієї осені в старшу школу Касл-Рока, швидко й промовисто все пояснив. Йому не подобається сюди повертатися, бо тут забагато спогадів. Думаю, це може змінитися… з часом… але зараз я на нього не тиснутиму. І це не стосується нас із тобою. Окей?
– Добре. Алане?
– Гмм?
– Ти ж сумуєш за ним, правда?
– Ага, – невимушено погодився Алан. – Щодня.
Йому було неприємно знов опинитися за крок від плачу. Алан обернувся й відчинив першу-ліпшу шафку, щоб утримати себе під контролем.
Найлегшим способом було переправити
