Місто кісток - Кассандра Клер

На якусь мить запала тиша, а потім Клері та Джейс заговорили одночасно.

– У Валентина була дружина? Він був одружений? Я думав…

– Це неможливо! Моя мати ніколи б не зробила такого, вона була одружена лише з моїм батьком! У неї не було колишнього чоловіка!

Годж стомлено підняв руки.

– Діти…

– Я не дитина, – Клері розвернулася й пішла від столу. – Я більше нічого не хочу чути.

– Клері, – сказав Годж. Доброта в його голосі вразила її. Дівчина повільно обернулася і подивилася на нього. Вона здивувалася, що з сивим волоссям і шрамом на обличчі Годж виглядав набагато старшим, ніж її мати. Та колись і вони були «молодими людьми», вступили у Коло, знали Валентина.

– Моя мати ніколи… – почала Клері й замовкла. Дівчина вже не була впевнена, чи добре вона знала Джоселін. Її мати стала для неї незнайомкою, брехункою, приховувачкою таємниць. Що вона ніколи б не зробила?

– Твоя мати залишила Коло, – сказав Годж. Він не підійшов до неї, а дивився на дівчину з іншого кінця кімнати з тихою стривоженістю птаха.

– Коли ми зрозуміли, що Валентин перейшов межу, і дізналися, що він збирався вчинити, багато з нас пішли. Першим був Люціан. Це було ударом для Валентина, адже вони були дуже близькі. – Годж похитав головою. – Потім Вейленд. Твій батько, Джейсе.

Джейс здивовано повів бровами, але промовчав.

– Були й такі, що залишилися вірними: Пенґборн, Блеквелл, Лайтвуди…

– Лайтвуди? Ви маєте на увазі Роберта й Маріс? – Джейс стояв, мов громом прибитий. – А ви? Коли ви пішли?

– Я не пішов, – сказав тихо Годж. – Ні я, ні вони… Ми боялися, занадто боялися того, що він міг з нами зробити. Після Повстання прибічники Валентина, як-от Блеквелл та Пенґборн, рятувалися втечею. Ми залишилися і співпрацювали з Конклавом. Дали список імен, допомогли вистежити тих, хто втік. За це ми отримали помилування.

– Помилування? – Джейс швидко глянув на Годжа, але той помітив це.

– Ти подумав про прокляття, яке прив’язало мене тут, чи не так? Ти завжди припускав, що це помста розсердженого демона або чаклуна. Я й не заперечував. Але це неправда. Прокляття наклав на мене Конклав.

– За членство в Колі? – запитав Джейс приголомшено.

– За те, що не залишив його до Повстання.

– Але ж Лайтвудів не покарали, – сказала Клері. – Чому? Вони ж вчинили так само.

– У їхньому випадку свою роль відіграли пом’якшувальні обставини: вони одружилися, у них була дитина. Хоча вони також проживають у цій глушині, далеко від дому, не за власним вибором. Нас вислали сюди всіх трьох, точніше, чотирьох. Алек був іще зовсім малою дитиною, коли ми залишили Місто Скла. Вони можуть повертатися до Ідрису лише у службових справах, і то на короткий час. А я ніколи не зможу повернутися. Я ніколи не побачу Місто Скла знову.

Джейс не зводив з Годжа очей. Він дивився на свого наставника по-іншому, наче побачив його в новому світлі. Клері подумала, що змінився зовсім не Джейс. Хлопець сказав:

– Закон суворий, але це закон.

– Я навчив тебе цього, – сухо сказав Годж. – А тепер ти повертаєш мої уроки проти мене. Також правильно.

Здавалося, наче він хотів упасти в найближче крісло, проте чоловік тримався прямо. Клері подумала, що у жорсткій позі Годжа було щось від солдата, яким він колись був.

– Чому ви не сказали мені раніше? – спитала вона. – Що моя мати вийшла заміж за Валентина. Ви ж знали її ім’я…

– Я знав її як Джоселін Фейрчайлд, а не Джоселін Фрей, – відповів Годж. – А ти так наполягала, що вона не знала про Світ Тіней, що переконала мене, що це не може бути та Джоселін, яку я знав. Можливо, я й сам не хотів вірити в це. Ніхто б не хотів повернення Валентина. – Він знову похитав головою. – Коли я послав за Братами з Міста Кісток цього ранку, я поняття не мав, які в нас будуть новини для них. Коли Конклав дізнається, що Валентин, імовірно, повернувся, що він шукає Кубок, зчиниться галас. Я боюся, що це може зірвати Угоду.

– Закладаюся, Валентину тільки цього й треба, – зауважив Джейс. – Але чому йому так потрібна Чаша?

Обличчя Годжа посіріло.

– Хіба це не очевидно? – відповів він. – Таким чином Валентин зможе створити собі власну армію.

Джейс виглядав наляканим.

– Але це ж ніколи не…

– Обід! – У дверях бібліотеки з’явилася Ізабель. Як і раніше, вона тримала в руці ложку, хоча волосся дівчини вибилося з гульки і спадало на шию.