Учень убивці - Робін Хобб

за допомогою Скіллу. Подейкують, що у давні часи, коли люди краще вміли користатися Скіллом, можна було читати думки свого вождя, якщо просто помовчати і послухати. Але це можна вважати й легендою. Зараз мало хто володіє Скіллом. Я гадаю, що це сталося з волі короля Баунті Щедрого. Він вирішив зробити Скілл більш таємною та цінною зброєю для обраних. Тоді так вважали, хоч я цього не розумію. А якби так вирішили про майстерність лучників чи штурманів? Втім, я гадаю, що такий ореол таємничості надасть вождеві більшої ваги поміж його людей… Або такому чоловікові, як Шрюд. Йому б хотілося, щоб його люди знали, що він вміє читати їхні думки. Шрюду це подобається.

Спочатку я думав, що Чейд хвилюється чи й навіть сердиться. Я ще ніколи не чув, щоб він був такий говіркий. Та коли його кінь злякався білки, яка перебігала дорогу, Чейд мало не випав із сідла, але я встиг схопити за повід.

— З тобою все добре? Що сталося?

Чейд повільно похитав головою.

— Нічого. Коли ми сядемо в човен, я буду в порядку. Нам треба їхати далі. Уже недалеко.

Він зараз хилитався з кожним кроком коня.

— Давай відпочинемо, — запропонував я.

— Приплив не чекатиме. А відпочинок мені не допоможе. Не такий, якщо я буду турбуватися за те, щоб човен не розбився об скелі. Ні, нам треба їхати далі.

Чейд додав:

— Довірся мені, хлопче. Я знаю, що роблю, і не такий дурний, аби намагатися зробити більше.

Тож ми рухалися далі. Більшого ми не могли зробити. Але я все ж таки їхав поряд з ним, щоб у разі чого схопити за повіддя. Звук океану ставав гучнішим, а доріжка — крутішою, і скоро мені довелося їхати попереду.

Ми повністю вибралися з чагарників і побачили піщаний берег.

— Слава Еді, ми тут, — пробурмотів Чейд, і ми побачили невеличке суденце поблизу берега. Якийсь чоловік на суші привітався з нами, помахавши шапкою. Я підняв руку у відповідь.

Ми продовжили спускатися, більше ковзаючись, а не з’їжджаючи. Чейд одразу сів у човен, тож коні залишилися на мене. Вони не хотіли заходити у воду і тим паче переступати через низький борт. Я намагався проникнути в їхні думки і сказати, що хотів. Уперше в житті я зрозумів, що надто виснажений для цього, і не міг зосередитися. Отже, трьом матросам зі страшенною лайкою довелося допомагати коням заходити у воду. Я теж допомагав, для чого мені довелося двічі лізти у воду. Кожен клаптик шкіри та кожен вузлик на їхній збруї були просочені морською водою. Як пояснити це Баррічу? Ця думка постійно крутилася у мене в голові, доки я сідав у човен і спостерігав, як веслярі гнули спину, щоб відпливти від берега.

Розділ 10

Рябий

Час та припливи не чекатимуть. Вічне прислів’я. Так кажуть моряки і рибалки, бо рух човна визначає океан, а не люди. Тож іноді я лежу, коли чай знімає біль, і думаю про це. Припливи ніколи не чекають. Це правда. Чи чекав час на моє народження? Чи всі події вляглися на місце, як великі дерев’яні шестерні годинника Сейнтанс, чіпляючись за моє народження і рухаючи моє життя? Я не зробив нічого видатного. Але якби моїми батьками не заволоділа хіть і я б не народився, все було б інакше. Багато чого, і не факт, що було б краще. Потім я кліпаю, намагаюся зосередитися. Цікаво, ці думки виникли просто так чи під дією зілля у моїй крові? Було б непогано востаннє порадитися з Чейдом.

Увечері мене хтось розбудив.

— Тебе кличе хазяїн, — сказали мені. Я одразу ж прокинувся. Чайки, що кружляли над нами, свіже морське повітря і помірне розгойдування суденця нагадали мені, де я. Я скочив на ноги. Мені стало соромно, що я заснув і не поцікавився самопочуттям Чейда. Я побіг до каюти.

Я побачив, що Чейд сидить за невеличким столиком у камбузі. Він вивчав карту, але мою увагу привернула велика каструля з юшкою. Чейд вказав мені на неї, не відриваючи погляду від карти. Я з радістю накинувся на їжу. Також там були галети й кисле червоне вино. Тільки зараз я зрозумів, наскільки голодний. Я шкріб тарілку галетою, аж раптом Чейд запитав мене:

— Так краще?

— Набагато, — сказав я. — А ти як?

— Краще, — сказав він і подивився на мене знайомим яструбиним поглядом. На щастя, він повністю оклигав. Чейд відсунув тарілки й поклав карту переді мною. — Увечері ми опинимося тут, — він тицьнув пальцем у конкретне місце. — Причалити буде важче, аніж відправлятися. Якщо пощастить, то матимемо попутний вітер. Якщо ні, то пропустимо сприятливий час, а течія посилиться. Може так статися, що коней відправимо на берег, а самі попливемо далі. Сподіваюся, що ні, але слід напровсяк бути готовими. Коли будемо на суші…

— Від тебе пахне насінням каррісу, — сказав я, не вірячи власним словам. Але я відчув той солодкий аромат. Я їв печиво з каррісовим насінням на фестивалі Весни, як і всі, і знаю ту запаморочливу енергію, що дає навіть його щіпка. Всі так святкували фест. Раз на рік нікому не зашкодить. Але я теж знаю, що Барріч завжди попереджував мене, щоб я не купував коней, від яких відгонить каррісом. Він мене попереджував, що голими руками задушить кожного, хто додаватиме карріс у корм для коней.

— Я? Люблю це насіння. Якщо доведеться відправляти коней вплав, то вкладеш сорочку й накидку у водонепроникний мішок і залишиш мені на борту. Тоді ти матимеш хоч щось сухе, коли ми опинимося на березі. Далі наш шлях проляже…

— Барріч казав, що якщо хоч раз дати його тварині, вона вже ніколи не буде такою, як раніше. Воно робить щось погане з кіньми. Так, вона може виграти якісь перегони чи загнати оленя, але потім назавжди змінюється. Барріч казав, що нечесні баришники часто дають карріс, щоб тварина добре показала себе під час продажу: він робить їх жвавішими, від нього у них блищать очі. Але це швидко проходить. Барріч говорить, що вони перестають відчувати, коли втомились, тому продовжують бігати, доки не впадуть знесилені. Барріч сказав, що іноді, коли дія каррісу закінчується, то кінь просто падає на дорозі, — промовив я, чеканячи кожне слово.

Чейд підняв голову від карти й лагідно