Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— Гадаю, причина є, — відказав він. — Крім того, я можу стати в нагоді.
— Як?
Він знизав плечима.
— Ходімо вже, Мерліне. Я хочу побачити машину.
— Згода. Ходімо.
Я рушив вузьким коридором — розколиною в скелі.
10
Коридор був довгим і темним. Час від часу він звужувався, а до всього ще й поступово ставав холоднішим, коли ми просувалися всередину. Нарешті ми вийшли на широкий скелястий виступ, що упирався в яму, з якої здіймався дим. Повітря просочилося запахом аміаку. У мене, як завжди, мерзли ноги і пашіло обличчя. Я кілька разів важко кліпнув, щоб розгледіти контури лабіринту в рухомому тумані. Сріблясто-сіра пелена заволокла увесь простір. Час від часу морок пронизували помаранчеві спалахи.
— Гм... І де ж воно? — запитав Люк.
Я вказав прямо, на останній спалах.
— Десь там.
Тієї миті туман розсіявся, відкриваючи нашим очам острівець на озері темних, гладеньких гребенів, розділених чорними схилами. Гребені зиґзаґами підходили до схожого на фортецю острівця. Його оточувала низька стіна, а за нею виднілися металеві конструкції.
— Це лабіринт, — зауважив він. — Ми спустимося вниз, у коридори, чи рухатимемося по стінах?
Я усміхнувся, вивчаючи місцину.
— По-різному, — сказав я. — Часом угорі, часом унизу.
— Ну, а яким шляхом підемо?
— Ще не знаю. Щоразу потрібно наново вивчати його. Розумієш, він постійно змінюється. Тут і криється підступ.
— Підступ?
— Насправді не один. Уся ця клята штукенція плаває в озері рідкого водню та гелію. Лабіринт рухається навколо неї. Він щоразу різний. І знову ж таки, питання щодо атмосфери. Якщо йтимеш по гребенях, у кількох місцях опинятимешся вище за її рівень. Довго не протягнеш. А ще температура коливається від крижаного холоду до палючої спеки — і це все в межах кількох футів увись. Потрібно знати, коли повзти, коли дертися вгору, а коли робити щось інше, а ще — яким шляхом піти.
— І як же дізнатися?
— Ні-ні, — гмикнув я. — Я візьму тебе з собою, але таємниці не розкриватиму.
Тумани знову почали здійматися з глибин і збиратися в маленькі хмаринки.
— Тепер я розумію, чому для цього місця неможливо зробити Козир, — почав він.
Я продовжував ретельно вивчати лабіринт.
— Добре, — сказав я тоді. — Сюди.
— А що як комп’ютер нападе, коли ми будемо в лабіринті? — запитав він.
— Можеш лишитися тут, якщо хочеш.
— Ні. Ти справді збираєшся вимкнути його?
— Не певен щодо цього. Ходімо.
Я ступив кілька кроків уперед і праворуч. У повітрі переді мною виникло коло світла, яке ставало все яскравішим. Я відчув долоню Люка на плечі.
— Що? — почав він.
— Ні кроку далі! — промовив голос, який я тепер упізнав як свій власний.
— Гадаю, ми можемо щось вигадати, — відповів я. — У мене є кілька ідей і...
— Ні! — відповів комп’ютер. — Я чув, що сказав Рендом.
— Я готовий знехтувати його наказом, — сказав я. — Якщо є краща альтернатива.
— Ти намагаєшся мене надурити. Ти хочеш вимкнути мене.
— Уся ця демонстрація сили тільки погіршує справу, — відказав я. — Зараз я заходжу і...
— Ні!
Важкий порив вітру вирвався з кола і вдарив мене. Я захитався, а тоді побачив, як мій рукав спершу стає коричневим, а тоді помаранчевим. Він розсипався просто у мене на очах.
— Що ти робиш? Я маю поговорити з тобою, пояснити...
— Не тут! Не зараз! Ніколи!
Мене відкинуло назад, на Люка, який упіймав мене, приземлившись на одне коліно. Нас ударило крижаним поривом, а перед очима почали витанцьовувати кристалики льоду. Яскраві кольори спалахнули, мало не засліпивши мене.
— Годі! — крикнув я, але нічого не відбулося.
Здавалося, земля під нами захиталася, а потім і зовсім зникла. Однак відчуття, буцімто ми падаємо, не було. Скидалося на те, що ми зависли посеред світлової завірюхи.
— Годі! — знову закричав я, але слова розвіялися в бурі.
Коло світла зникло — неначе відступило в глибину довгого тунелю. Та попри сенсорне перевантаження я збагнув, що насправді це ми з Люком віддаляємося від світла. Нас відкинуло настільки далеко, що ми б уже мали опинитися десь посередині пагорба, але ніде навколо нас не було нічого твердого.
Щось тихо загуло. Гудіння перетворилося на дзижчання, а тоді — на монотонний гуркіт. У далині я, здається, побачив крихітний паровий локомотив, який їхав гірським схилом під неможливим кутом. Далі — перевернутий догори дриґом водоспад і обрій під зеленими водами. Повз нас швидко промайнула паркова лавка, на якій із переляканим обличчям сиділа, вчепившись руками в опору, синьошкіра жінка.
Я гарячково копирсався в кишені, знаючи, що ми можемо загинути щомиті.
— Що це таке? — прокричав Люк мені у вухо. Він так міцно вчепився мені в руку, що мало не відірвав її.
— Тіньова буря! — вигукнув я у відповідь. — Тримайся міцніше! — додав я, хоча в цьому й не було потреби.
Мені в обличчя швиргонуло схожу на кажана тваринку, яка вже наступної миті зникла, лишивши мокрий слід на правій щоці. Щось ударило мене в ліву ногу.
Повз нас пролетіла, вигинаючись і вкриваючись брижами, перевернута гірська гряда. Ревіння посилилося. Здавалося, світло проходить крізь нас широкими кольоровими стрічками, мало не фізично торкаючись до шкіри. Інфрачервоні лампи та повітряні дзвіночки...
Я почув, як Люк кричить, немов від удару, але не міг повернутися, щоб допомогти йому. Ми перетнули зону подібних до блискавок спалахів, де моє волосся стало дибки, а шкіру кололо.
Я намацав у кишені колоду карт і витягнув її. Цієї миті нас закрутило, тож я боявся, щоб їх не вирвало в мене з рук. Я тримав карти надзвичайно міцно і близько до тіла, тож боявся навіть переглядати їх. Тоді повільно й обережно підняв їх догори. Нашим виходом стане та, яка лежить наверху колоди.
Навколо нас утворювалися і лускали чорні кульки, лишаючи по собі отруйні випари.
Піднявши руку, я побачив, що моя шкіра стала сірою, вкритою мерехтливими флуоресцентними спалахами. Люкова долоня, що стискала моє плече, була
