Крадій часу - Террі Пратчетт

— За нами стежать, — попередив він.

Лобсанґ роззирнувся. Довкола були тільки дерева й комахи, що дзижчали в ранковому повітрі.

— Там угорі, — уточнив Лу-Тзе.

На обламаній під час якоїсь зимової бурі кроні сосни сидів крук. Вони дивилися на нього, а він на них.

— Кавк? — кавкнув він.

— Це звичайний крук, — сказав Лобсанґ. — Їх є повно в долині.

— Він стежив за нами, коли ми зупинилися.

— У горах скрізь є круки, Підмітальнику.

— І коли ми зустрілися з єті, — наполягав Лу-Тзе.

— Тоді все ясно. Звичайний збіг. Круки так швидко не літають.

— Можливо, це не простий крук, — стояв на своєму Лу-Тзе. — У всякому разі, це не гірський крук. А низинний. Гірські круки крячуть. Вони не кавкають. Чого він так зацікавився нами?

— Трохи… химерно думати, що за нами слідкує птах, — мовив Лобсанґ.

— Коли доживеш до мого віку, почнеш звертати увагу на те, що діється в небі, — сказав Лу-Тзе. Він стенув плечима й усміхнувся. — Почнеш журитися, чи то не стерв’ятники.

Вони розчинилися в часі і зникли.

Крук настовбурчив пір’я.

— Крячуть? — крякнув він. — От чорт.

Цок 

Лобсанґ помацав під солом’яним карнизом хати і відчув долонею прутики захованої там поміж очеретом мітли.

— Ми ніби крадемо, — сказав він, коли Лу-Тзе допоміг йому спуститися на землю.

— Ні, зовсім ні, — заперечив підмітальник, беручи мітлу і розглядаючи, яка вона завдовжки. — І я скажу тобі, чому. Якщо ми все полагодимо, ми покладемо її на місце на зворотному шляху, і відьма навіть не помітить, що ми позичали мітлу… а якщо полагодити не вдасться, ну, тоді вона однак нічого не помітить. Чесно кажучи, ті відьми не надто опікуються своїми мітлами. Ось тільки глянь на ці прутики. Та я б навіть ставок нею не чистив! Ну, але гаразд… вертаємо годинниковий час, хлопче. Я б не наважився летіти на цій штукенції, розтинаючи його.

Він осідлав мітлу, вхопившись за її держак. Вона легенько піднялася вгору.

— Принаймні, непогана підвіска, — оцінив він. — Умощуйся зручніше ззаду. Тримайся міцно за мітлу і не забудь щільніше обгорнутися мантією. Вітерець може бути доволі потужний.

Лобсанґ сів на мітлу, і вона піднялася в повітря. Коли мітла сягнула нижніх гілок дерев довкола галявини, Лу-Тзе опинився на одному рівні з очиськами крука.

Той невдоволено заворушився й почав вертіти головою навсібіч, намагаючись уп’ястися в підмітальника обидвома очима.

— Мені от цікаво, будеш ти кавкати чи крякати, — звернувся Лу-Тзе немовби сам до себе.

— Кряк, — крякнув крук.

— Отже, ти не той крук, якого ми бачили з того боку гори.

— Я? Та ясно, що ні, — озвався крук. — Ми тут тільки крякаємо.

— Просто перевірив.

Мітла здійнялася вище й полинула понад деревами в Осердному напрямку.

Крук настовбурчив пір’я і закліпав очима.

— Чорт! — вилаявся він. Тоді почовгав деревом туди, де сидів Смерть Щурів.

— ПІ-ПІ?

— Чуєш, якщо ти хочеш, щоб я шпигував за ними, мусиш дістати мені книгу з орнітології, ясно? — буркнув Карк. — Рушаймо, бо я ніколи їх не наздожену.

Цок 

Смерть знайшов Голода в новому ресторанчику в Ґеної. Той сидів самотньо в окремій кабінці й наминав качку з брудним рисом.

— О, — зронив Голод. — Це ти.

— ТАК. МАЄМО ВИРУШАТИ. ТИ МАВ ОТРИМАТИ МОЮ ВІСТКУ.

— Підсунь собі стілець, — просичав Голод. — Тут готують просто чудові сосиски з алігатора.

— Я СКАЗАВ, ЩО МАЄМО ВИРУШАТИ.

— Чого це?

Смерть сів на стільця й усе витлумачив. Голод слухав, не припиняючи їсти.

— Ясно, — сказав він урешті-решт. — Дякую, але я цього разу перечекаю.

— ПЕРЕЧЕКАЄШ? ТИ Ж ВЕРШНИК!

— Так, звичайно. Але що я там загубив?

— ЯПЕРЕПРОШУЮ?

— Та ж не очікується жодного голодомору, правда? Дефіциту харчів per se? По суті?

— НУ, НІ. ОЧЕВИДНО, ЩО ПО СУТІ НЕ ОЧІКУЄТЬСЯ, АЛЕ…

— То я, так би мовити, буду там просто для меблів? Ні, дуже дякую.

— ТИ ЗАВЖДИ ВИРУШАВ ІЗ НАМИ, — докірливо мовив Смерть.

Голод безтурботно помахав кісткою.

— Тоді були справжні апокаліпсиси, — зронив він, обсмоктуючи кістку. — А тепер виїденого яйця не варті.

— ХАЙ ТАМ ЯК, АЛЕ ЦЕ КІНЕЦЬ СВІТУ.

Голод відсунув тарілку і розгорнув меню.

— Та ж є й інші світи, — мовив він. — Ти надто сентиментальний, Смерте. Я завжди це казав.

Смерть підвівся. Голода теж вигадали люди. Завжди були засухи й саранча, але щоб розпочалася справжня голодуха, а родючі землі обернулися в пустелі, потрібна була людська тупість і зажерливість. Голод був пихатий і зарозумілий.

— ВИБАЧ, — сказав Смерть, — ЩО ЗЛОВЖИВ ТВОЇМ ЧАСОМ.

І він самотньо вийшов на залюднену вулицю.

Цок 

Мітла почала спуск до рівнин і загальмувала за кілька десятків метрів від землі.

— Ми на правильному шляху! — вигукнув Лу-Тзе, показуючи кудись уперед.

Лобсанґ побачив там унизу струнку дерев’яну вежу, обвішану якимись мудрованими ящиками. Удалині виднілася ще одна вежа, подібна у вранішньому тумані на зубочистку.

— Семафорні вежі! — крикнув Лу-Тзе. — Бачив їх колись?

— Лише в місті! — гукнув, перекрикуючи свист струменів повітря, Лобсанґ.

— Це Великий Шлях! — крикнув у відповідь підмітальник. — І так аж до самого міста, мов стріла. Нам треба просто летіти вздовж нього!

Лобсанґ міцніше вчепився за держак. Снігу внизу не було, немовби весна тут давно вже розпочалася. Тому йому здавалося великою несправедливістю, що повітря тут, попри те, що сонце мало б його розігріти, було крижане і впивалося холодом у його тіло завдяки вітру, що обвівав їх у польоті.

— Тут дуже холодно!

— Так! Чи я казав тобі про комбіновані підштанки подвійної в’язки?

— Так!

— Я маю зайву пару в торбі. Зможеш одягнути їх, коли зупинимося!

— Вашу власну пару?

— Так! Не найкращу, але гарно заштопану!

— Ні, дякую!

— Вони випрані!

— Лу-Тзе?

— Так?

— Чому не можна розтинати час, коли ми на цій штуці?

Вони вже давно проминули вежу. Наступна попереду нагадувала за розміром олівчик. Чорно-білі віконниці на ящиках мерехтіли під сонцем.

— А ти знаєш, що станеться, коли розітнути час на магічному транспортному засобі, що рухається зі швидкістю в понад сто кілометрів на годину?

— Ні!

— Я теж не знаю! І не маю бажання з’ясовувати!

Цок 

Ігор відчинив двері, перш ніж у них постукали вдруге. Будь-який Ігор міг би, наприклад, наповнювати землею домовину в підвалі або налаштовувати на даху блискавковідвід, проте жоден відвідувач не повинен був стукати у двері двічі.

— Швітлішть, — пробурмотів він, схиляючи голову. Не демонструючи жодних емоцій, він подивився на шестеро постатей у неї за плечима.

— Ми прийшли перевірити, як просуваються справи, — повідомила леді Л女жон.

— А ці пані й панове, швітлішть?

— Мої партнери, — відповіла її світлість, також без жодних емоцій дивлячись на Ігоря.

— Прошу шаходити, якщо ваша лашка, а я подивлюшя, чи на мішці гошподар, — мовив Ігор, дотримуючись традиції, згідно з якою слуга ніколи не знає, чи є хтось удома, аж поки його господарі самі вирішать продемонструвати