Республіка Дракона - Ребекка Куанг

Невизначеність була для неї нестерпною. Вона хотіла атакувати.

— Невинні не помруть, — наполягав Неджа, хоча й говорив так, немовби намагався переконати себе. — Вони здадуться ще до того, як усе стане погано. Мусять здатися.

— А якщо не здадуться? — запитала вона. — Тоді ми атакуватимемо?

— Ми атакуємо, або вони помруть з голоду, — сказав Неджа. — Безпрограшний варіант.

Військові сили Арлона перейшли до виконання завдань усере­дині країни. Армія вже не готувала кораблів до відплиття, натомість зосередившись на будівництві оборонних структур, щоб зробити Арлон повністю неуразливим до вторгнення Міліції.

Оборонна війна здавалася дедалі ймовірнішою. Якщо Республіка не почне наступ на північ зараз, то застрягне вдома до наступної весни. Минула вже майже половина осені, а Жинь ще не забула, якими суворими були сінеґардські зими. Коли похолодає, стане важче кип’ятити воду й готувати гарячу їжу. Хвороби та обмороження швидко поширяться табором. Війська страждатимуть.

А південь лишиться теплим, гостинним і достиглим для збору. Що довше вони чекатимуть, то вищі шанси на те, що Міліція спуститься річкою до Арлона.

Жинь не хотіла воювати в оборонній війні. Усі видатні трактати з військової стратегії сходилися на тому, що оборонні битви — суцільний кошмар. І хай би яким укріпленим не був Арлон, йому буде важко здолати об’єднані війська з півночі. Звісно, Вейсжа також це знав, він був надто освіченим, щоб вірити в інший розвиток подій. Але з кожною новою нарадою він усе частіше ганив Кітая за те, що той посмів заговорити, а сам догоджав Воєначальникам і анічогісінько не робив для того, щоб підбурити союз до активних дій.

Жинь починала думати, що навіть якби провінція Дракона виступила самостійно, це було б краще за нічого. Але наказ не надходив.

— У батька зв’язані руки, — знову і знову повторював Неджа.

Кітай і далі просиджував години в бібліотеці, з усе більшим розчаруванням складаючи воєнні плани, якими ніколи не скористалися б.

— Я знав, що приєднатися до вас — це зрада, — ремствував він, звертаючись до Неджі. — Але не думав, що це буде самогубством.

— Воєначальники дійдуть згоди, — сказав Неджа.

— Ага, аякже. Чажовк — лінивий кнур, який хоче сховатися за мечами Республіки, у Такхи кишка тонка, щоб робити щось інше, окрім як ховатися за Чажовком, а Ґужубай, може, й розумніший за багатьох, але він не ризикне своєю головою, якщо не ризикнуть і двоє інших.

«Має бути ще щось, — думала Жинь. — Щось, чого ми не знаємо». Вейсжа нізащо не сидів би склавши руки, чекаючи зими й не проявляючи ініціативи. Чого він чекає?

За браком кращих варіантів, Жинь сліпо вірила Вейсжі. Вона збиралася з духом, коли її люди питали про затримку. Не звертала уваги на чутки, що Вейсжа обмірковує перемир’я з Імператрицею. Вона розуміла, що не може вплинути на політику, тож зосередилася виключно на тому, що могла контролювати.

Вона ще частіше билася з Неджею. Перестала розмахувати тризубом, мовби палицею. Познайомилася з генералами й лейтенантами Республіканської армії. Докладала всіх зусиль, щоб інтегрувати Цике у військову екосистему провінції Дракона, попри те, що Бадзі й Жамса скаржилися на сувору заборону алкоголю. Вона вивчила командні коди Республіканської армії, канали зв’язку та бойовий стрій для атаки на воді. Жинь готувалася до війни, коли б вона не почалася.

Аж до того дня, коли над долиною нестямно забили у дзвони. Тієї ж миті посланці кинулися з причалу. Усіх в Арлоні охопив захват від новини, що в провінцію Дракона пливуть кораблі. Величні білі кораблі з заходу.

А потім Жинь збагнула, що стало причиною зволікання.

Вейсжа не просто тягнув час із експедицією на північ.

Він чекав підкріплення.

Роздiл 13

Жинь проштовхувалася крізь натовп услід за Неджею, який активно працював ліктями, щоб дістатися затоки. Причал уже наводнили допитливі цивільні й солдати, прагнучи роздивитися корабель призахідників. Але ніхто не дивився на гавань. Усі закинули голови до неба.

Крізь хмари над їхніми головами спускалися три машинерії завбільшки з китів. Кожна мала довгий прямокутний кошик, скріп­лений ременями під днищем, з небесно-лазуровими прапорами по боках. Жинь витріщилася на них, декілька разів кліпнувши.

Як такі величезні об’єкти можуть триматися в повітрі?

Вони здавалися їй безглуздими й абсолютно неприродними, мовби якийсь бог рухав їх у небесах своєю волею. Але це не могла бути робота богів. Призахідники не вірили в Пантеон.

Це зробив їхній Творець? Від такої можливості Жинь здригнулася. Її завжди вчили, що Святий Творець призахідників — це узагальнений образ, вигадка, щоб контролювати стривожене населення. Єдине антропоморфне всемогутнє божество, в яке вірили призахідники, не могло пояснити складності всесвіту. Але якщо Творець реальний, то все, що вона знала про шістдесят чотири божества, про Пантеон, хибне.

А раптом її боги не єдині у всесвіті? Раптом існує якась вища сила, доступна лише призахідникам? А що, коли саме через це вони так суттєво випереджають Нікань у розвитку?

Коли машинерії наблизилися, небо заповнив звук, схожий на дзижчання мільйона бджіл, але підсилений у сотні разів.

Жинь бачила людей, які стояли на краях підвішених кошиків. З землі вони скидалися на крихітні іграшки. Летючі кити почали наближатися до гавані, щоб приземлитися, все більшаючи й більшаючи в небі, аж доки їхня тінь не накрила всіх унизу. Люди в кошиках махали руками над головою. Їхні роти були широко розкриті: вони щось кричали, але ніхто не міг їх розчути через шум.

Неджа схопив Жинь за зап’ясток і потягнув її назад.

— Відійди, — крикнув їй у вухо.

Поки міські охоронці відганяли натовп від місця приземлення, навкруги панував хаос. Одна за одною летючі машинерії з глухим звуком опустилися на землю. Він сили удару струсонулася ціла гавань.

Нарешті дзижчання стихло. Металеві кити зіщулилися й повалилися набік, коли з них випускали повітря над кошиками. Запала тиша.

Жинь спостерігала.

— Дивися, щоб очі не повипадали з очниць, — сказав Неджа. — Це просто іноземці.

— Для тебе просто іноземці. А для мене — екзотичні створіння.

— Хіба в провінції Півня не було місіонерів?

— Лише на узбережжі.

Після Другої Макової війни призахідницьким місіонерам заборонили перебувати на території Імперії. Дехто ризикнув і надалі їздити до міст за межами зони впливу Сінеґарда, але більшість трималися подалі від сільської місцевості на кшталт Тікані.

— Тож я чула лише розповіді, — пояснила Жинь.

— Наприклад?

— Що призахідники — велетні. Що вони вкриті рудим хутром. Що вони варять немовлят і їдять їх у супі.

— Ти ж знаєш, що такого ніколи не було?

— Там, звідки я родом, люди щиро в це вірили.

Неджа здавлено захихотів:

— Нехай минуле лишається в минулому. Тепер вони прибули як друзі.

Імперія мала буремну історію відносин із Призахідною респуб­лікою. Під час Першої Макової війни призахідники запропонували військову та економічну допомогу Федерації Муґень. Щойно муґенці знищили навіть натяки на суверенність Нікані, призахідники заселили прибережні райони місіонерами й релігійними школами, прагнучи знищити місцеві забобонні релігії.

Певний час призахідницькі місіонери, попри заборону, навіть навідувалися до храмів. Якщо якісь шаманічні культи й уціліли після війни Червоного Імператора з релігією, то призахідники загнали їх ще