Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око - Майкл МакКланг

-- З першим промінням сонця ми віднесемо Руікі до воріт, -- прошепотів Хольгрен. – Я хотів обговорити наші плани.

Я глянула на неї. Руікі досі сиділа, опершись на стіну. Вона знаходилася в якомусь трансі, не рухалася, руки підняті до неба, долонями вгору. Вона дихала так повільно, що було майже непомітно.

-- Вона готується. Ми теж повинні.

-- Ти придумав спосіб зробити нас глухими?

-- Так, але не надовго. І якщо ти обізвешся, хоча б один звук злетить з твоїх вуст, чари розсіються. Не забувай про це. Що б там не трапилося, не кричи, поки не будеш впевнена, що це безпечно.

-- Коли йдеться про Атагос, я готова на все.

-- Ось що ми придумали, поки ти спала. На світанку, так тихенько, як тільки це можливо, ми перенесемо Руікі до воріт. Я зроблю нас глухими і на площі ми будемо триматися поза полем зору, як ти це робила вчора, коли притягнула її. Руікі відчинить ворота і покличе Атагос.

-- Ворота вже відчинені.

-- Ні, вони легенько прочинені. Руікі планує швидко привернути увагу богині. Сама побачиш. Коли Атагос поневолить її, аргілле позбавить її свідомості щонайменше на кілька секунд, будемо сподіватися, що на довше, це дозволить тобі перекинути намисто, а нам просковзнути повз неї в Табернакль.

Він відкинувся назад і потягнувся.

-- Далі, -- сказав він, позіхаючи. – Планувати немає сенсу. В тебе є якісь зміни чи покращення?

-- Атагос може не відразу відгукнутися на Руікі, що б та не планувала. Наша глухота може минути до того, як це трапиться. Я б воліла підійти до Табернакля з протилежного боку і скористатися тим, що Руікі своїм самогубством відверне її увагу. На жаль, я повинна бути поблизу і накинути намисто. – Я глянула на нього. – Але це не означає, що ти теж мусиш.

-- Куди ти, туди я. Ніяких заперечень.

-- Гаразд. Тоді, що потрібно, щоб заново кинути закляття, якщо наша глухота мине до того, як ми знешкодимо Атагос?

-- Скажу так, краще, щоб цього не трапилося.

-- Що в нас є, щоб заткнути вуха?

-- Хотів би я мати хоч трохи воску, але немає нічого, крім ганчірок. Чи болота. Дуже сумніваюся, що нам вдасться виготовити щось, що спрацює.

-- Тоді, просто будемо сподіватися на краще.

Він стиснув мені руку і посміхнувся.

-- Прорвемося.

-- Звісно. Як завжди!

Але цим разом в мене не було певності, зовсім не було.

Ми провели залишок ночі в обіймах одне одного, ділячись теплом. Руікі сиділа нерухомо, немов статуя, єдина ознака життя – її груди повільно здіймалися і опускалися. Як би вона не готувалася, я сумнівалася, що хтось справді міг приготуватися до смерті від рук і рота Атагос.

Коли почав здійматися світанок, вона нарешті поворухнулася. Опустила руки й поклала долоні на чоло, тоді торкнулася кінчиками пальців вуст і нарешті дозволила, щоб руки впали на залишки ніг.

-- Будь ласка, відведіть мене, щоб я побачила світанок, -- промовила вона спокійним голосом. З усіх її голосів, цей турбував мене найбільше. Ніхто не повинен бути таким спокійним перед обличчям неминучої, певної смерті.

Ми витягнули її назовні, знайшли низьку кам‘яну стіну і примостили так, щоб вона без перешкод бачила схід. Досі йшов сніг і було дуже холодно. В неї не було шансу побачити справжній схід сонця, але, здавалося, її це не турбувало. Або вона вважала, що цього їй достатньо.

В неї скотилося кілька сльозинок, хоча весь цей час вона посміхалася своєю спокійною посмішкою. Через кілька хвилин вона сказала “Я готова”, ми допомогли їй злізти зі стіни і понесли назустріч смерті.

Ми повільно просувалися по засипаних снігом вулицях. Один з нас постійно ковзав. Нарешті Хольгрен сказав зупинитися і закинув Руікі собі на спину, схопивши за ноги трохи вище за обрубки й наказавши їй триматися за шию. Я пішла попереду, хоч трохи розчищаючи сніг. Не знаю чи після цього ми почали рухатися швидше, але падали ми точно менше.

Як тільки я вийшла на площу, мою голову заповнив голос Та-Агота.

Що ти задумала, маленька злодійко?

Я різко зупинилася і на мене налетів Хольгрен.

-- В чому справа? – запитав він і я підняла руку.

-- Ти пообіцяв не лізти мені в голову, -- сказала я до Та-Агота. – Тобі можна вірити чи ні?

Я пообіцяв триматися подалі від твоїх спогадів, я й тримаюся. Але я не робив жодних обіцянок відносно твоїх супутників.

-- Ми робимо те, що мусимо. Сподіваюся, ти це розумієш. В нас немає вибору. Коли закінчимо, то звільнимо тебе. Присягаю.

Позад мене Хольгрен заціпенів.

-- Що ти робиш? – прошепотів він. Не до мене.

-- Та-Аготе! Забирайся з його голови!

Як ви смієте? Як ви смієте віддати мою сестру цьому чудовиську? Земля в нас під ногами затремтіла, і в мене в голові з‘явився образ, як він звивається на своєму вівтарі, лупцює кулаками по каменю, прут розриває йому тіло і утворюється калюжа свіжої крові.

Йому було не звільнитися. Якщо він не зробив цього досі, то й далі не зробить.

-- Який у нас вибір? – запитала я його. – Що ти їй винен? Невже минулі тисячі років тебе нічого не навчили? Вона зрадила тебе! Якби все пішло згідно з її планами, вона б тебе вбила! Чому ти захищаєш її?

Якийсь час тиша. Тоді не так люто, Вона моя близнючка, моя сестра,