Тому, що ти є - Дарунок Корній

Байдуже, що химерить старий, хай лиш не мовчить.

— Пане, ми з вами колись вже стрічались?! — запитує чи стверджує Сашко. Таки знайомий йому цей старий, знайомий. Несподіваний здогад влітає в голову. — Ви колишній священик.

Старий посміхається хитро:

— Можна й так сказати. Кожен з нас і священик, і святенник, і найбільший грішник водночас.

Снігова намітка вкриває їх постаті. Добре бути божевільним — життя їм майже все пробачає.

Ангели, люди,

Ангели, люди

Весело празнують.

Колядка котиться містом. Тиха й гучна водночас, щасливоголоса…

— Як співають, пане! Чуєте, пане, як світ співає?! — шепоче щасливо старий.

— Так! Різдво. Традиція.

— Різдво? Традиція, кажете? У білому світі все не просто так — народини, сніг, сонце, вітер, шелест юного листя під вітром навесні, шурхіт опалого, вже мертвого восени під ногами, ті, кого ми кохаємо, ті, хто кохає нас, і смерть.

Сашко здивовано дивиться на старого.

— Дивна у нас із вами розмова. Але говоріть, а я послухаю. Не знаю, чи почую, але послухаю. — Сашко втомлено спирається на спинку лавки, заплющує очі.

— Ех, молодий чоловіче. Багато балакати — то здіймати словесну хурделицю. Зазвичай найважливіше залишається все одно недоказаним. Коли вмирають у небі зорі, то ми про це дізнаємося від звіздарів, а ті з телескопів, надточних розрахунків, але це нічого не означає, бо світло мертвих зірок іще мільйони років гріє небо над нами. Помирають цивілізації, навіть галактики, а світло мертвих тисячоліттями блукає Всесвітом. Парадокс — часова драма великих, часова драма малих, яким байдуже до світла великих.

Старий на мить вмовкає. Наче зважує, що далі казати.

— Не знаю, хлопче, хто так вирішив, уже точно не я. Пам’ятаєш слова однієї людини: ангели не сплять? І не тільки вони. Зернятко віри треба мати у серці, і тоді… Гори стають долинами, а час вертає назад. В тебе сьогодні є можливість усе виправити, повернутися, якщо дуже захочеш.

— Куди? — Сашко сердито крутить головою, притуляє розпачливо холодні долоні до очей. Що варнякає цей старий?

Він зараз скаже цьому божевільному діду, щоб заткнувся. Повертає голову і торопіє. Поруч нікого нема. І, схоже, нікого й не було. Лавка закидана снігом, наче ще секунду тому на ній ніхто і не сидів. Темно, лише ліхтар плямою жовтою огортає і лавку, і його. Навколо не видно жодних слідів, навіть тих, що зробив він, прийшовши сюди.

Сніг, сніг, сніг…

Напевне, заснув і таке от намарилося. Так, заснув, шкода, що не назавжди. Раптом відчуває на своїй руці теплу вологу і собаче скімлення. Майже присипаний снігом, поруч, біля ніг лежить пес, той самий, що тоді врятував Оксану. Як його називав той дивний старий — Семарглом чи що? Якесь божевілля. Начитався української міфології дід. Сашко вийняв з кишені мобільний, той не ввімкнувся — розрядилася батарея, очевидно. Але яке має значення година? Треба повертатися, але куди?

Загавкав собака, Сашко повернув голову на голос. Пес наче його кликав кудись… Першого разу він правильно його привів. Чоловік, навіть не струшуючи зі своїх рамен сніг, чемно побрів слідком. Пес біг попереду, показуючи дорогу, назирцем за ним — людина. От і будинок його Оксани, але собака не завернув до нього, а до будинку навпроти, з отим електронним годинником на фасаді. Сашко задер голову. Годинник справно показував час — 23:45. Довкола порожньо, тому що ніч, тому що зараз ліпше бути вдома, їсти кутю та запивати узваром… Пес загавкав, показуючи на двері будинку з годинником. Олександр потягнув дверну ручку на себе, будучи впевненим, що там замкнено. Як не дивно, двері легко відчинилися, і чоловік ледве втримався на ногах від несподіванки. В темряві холу знову ледве не впав, перечепившись через поріг. Рухався навмання, вслід за собакою, який, здається, добре знав дорогу. Звісно, будинок порожній, ліфт не працює, і лише сходи нагору вільні для пересування. Важко дихаючи, минув дев’ятий поверх. Зупинилися перед східцями, що вели на дах. Навпомацки на стіні намацав умикач, моргнуло ледь-ледь тьмяне світло. Собака стояв перед дверима, зліва від сходів. На дверях якимось жартуном виведено крейдою: «Кімната ∞. Числобог».

— Авжеж, кімната в безкінечність, вище тільки Числобог. Жартівники ще ті, — пробурмотів чоловік, слухаючи свій поривчастий подих та відсапуючись.

Пес став на задні лапи і зашкрябав у двері, дістаючи лапою до ручки та б’ючи по ній. Олександр взявся за ручку. Двері не відчинялися, були замкнені. От і все, а на що ти сподівався? Спересердя гримнув кулаком у двері, копнув їх ногою. Раптом послизнувся і почув, як внизу щось дзенькнуло. Під ногами килимок, нагнувся, підняв його. Під ним лежав ключ від дверей. Вилаявши себе за неуважність, заходився відмикати двері.

Ключ у дверях двічі повернувся, і вони відчинилися. З дверей кімнати на сходову клітку падало блакитне світло, яке лилося, очевидно, від циферблату табло. То була годинникова кімната. Сашко зайшов досередини. Озирнувся — пса поруч не було.

23:59 — показували цифри, навіть зі зворотного боку легко читався напис. Годинник ізсередини здавався дзеркальним, як оті вікна: зсередини бачиш, що відбувається назовні, а от тебе ніхто не бачить. Сашко бачив лапаті сніжинки, які густо мерехтіли під голубими софітами циферблату годинника. Кімната була майже порожньою. Якщо не рахувати стола перед табло, стільчика та справа від столу на стіні репродукції картини Моне, де пастельне сонце, як надія, вилазило з-за горизонту, повідомляючи, що попри все воно таки є. Підійшов до столу. На ньому лежали недбало розсипані кимсь сірники. Та це тільки так здавалося, тому що коли придивився, то побачив, що хтось акуратно і обережно виклав з них рік, місяць і сьогоднішню дату. Сашко провів рукою по сірниках, майже не торкаючись їх. За стінами шумів вітер, у годиннику щось ледь чутно муркотіло. Зненацька у годинниковому механізмі лунко ляснуло, і цифри змінилися на нулі — 00:00, перестрибнувши в безчасся. Від того ляскоту рука чоловіка, що лежала на столі, враз стрепенулася та зачепила цифро-сірнички, котрі показували дату та рік. Вони змішалися. Зупинка… Це відчув не тільки внутрішньо: раптом стих вітер, через вікно годинника побачив, що й сніжинки перестали мигтіти, а просто зависли в повітрі. Жодного звуку, тиша. Здавалося, що планета зупинилася і зробив це він, власною необережністю. Тому першою думкою було повернути все назад, скласти з сірників цифри. І раптом пригадав