Прокляті - Чак Паланік
Так, тепер я бажаю отримати владу. Не любов. Але мені не потрібна така безглузда, безсила влада, яку я вже описувала. Запам'ятайте мої слова: бути мертвим не означає сидіти, занурившись у сповнені каяття спогади та гіркі звинувачення себе. Смерть, як і життя, стає такою, якою її робимо ми самі.
Озброєна вусами Гітлера і діамантом Баторі, я виконую швидку, брутальну роботу над цією релігійною фанатичкою-душогубкою. Коли я відсилаю її пакувати речі, аби приєднатися до Адольфа у брудному болоті, я поновлюю нашу зі Стрільцем подорож, тільки тепер на голові в мене красується діадема з перлинами, і обшарпаний кортеж із панів доби Відродження йде за мною слідом, разом зі збільшеним легіоном моїх прихильників. Наша армія, що понуро тягнеться позаду нас зі Стрільцем, розбухає від напливу нацистських зомбі… потім — цих прихвоснів Медичі… пізніше — маркітантів війська Калігули.
Можете приписувати мою несподівану хоробрість такому собі ефекту плацебо, але через те, що в кишені у мене лежать вуса галасливого деспота, мені здається, що я стала більш красномовною. Кожна моя заява набуває сили й авторитету промови, що транслюється через гучномовці до масового збіговиська фаворитів, що марширує під військові марші, несе смолоскипи і спалює книжки. Щоб утримати на голові корону з перлинами доброчесної садистичної королеви, мені доводиться стояти дуже прямо, витягуючи хребет, і шию, і всю грудну клітку, щоб досягти більш благородного зросту. Відкинувши убік свої прості шкільні черевики «Басс Віджинз», я взуваю черевики на високих підборах, що їх мені подарувала Бабетта, додаючи собі ще трохи зросту.
До того моменту, як ми дісталися віддаленого горизонту, я викинула ще одного ворога — Влада III, також відомого як Влад Наштрикувач, князя з родини Дракула: він помер у 1476 році після того, як замучив до смерті близько ста тисяч осіб — чоловіка, який слугував прототипом у плоті та крові вампіра Дракули. У нього я забрала оздоблений коштовностями кинджал, замшілу кліку корумпованих лицарів і скарбницю, повну нуги в шоколаді — «Чарльстон Ч'юз».
Після цієї зустрічі я користуюсь вищезазначеним кинджалом, аби відрізати яєчка корумпованого римського імператора Калігули. Також я забираю в нього велику схованку цукерок із арахісовим маслом.
Після того як ми знову почимчикували далі, причому на ту мить за нами слідувала майже половина слухняних ідіотів за всю світову історію, я питаю в Стрільця:
— Тож ти потрапив до Пекла через те, що вкрав буханець хліба? Як… Жан Вальжан?
Стрілець мовчки дивиться на мене.
— Як номер 24601, — пояснюю я, роблячи вельми відомий галльський жест. — Як у «Les Miserables».
Стрілець відповідає:
— За щось більше, ніж просту крадіжку буханця.
Ми продовжуємо подорож, і якоїсь миті заходимо до Хащі ампутованих кінцівок — гротескних кущів із відрізаних рук і ніг, сплетених кистей і ступень, що фільтрують сповнений димом і кіптявою легкий вітерець. Доріжка викладена дріб'язком з відрубаних пальців. Всі кінцівки й пальці були від'єднані від тіл їхніх власників і загублені — це кінцівки, втрачені на полі битви, чи залишки від ампутацій у лікарнях, які були недбало відкинуті геть і так і не потрапили на справжнє кладовище. Плюс — повсюдні, нікчемні кульки попкорну. Там я заявляю право на пояс короля Етельреда II Нерозумного, англійського монарха, на якому лежить провина за смерть двадцяти п'яти тисяч датчан у різанині на день святого Брайса. Саме на цей пояс я чіпляю відрізані яєчка, так що вони колихаються під час ходьби; і коштовний кинджал; і крихітний скальп вусів. Трофеї мого походу, що доводять, яка я розбишака. Скоро до цих талісманів приєднуються румал, чи хустка, яким скористався лідер культу Туг Бехрам, щоб задушити дев'ятсот тридцять одну жертву. Пояс поступово стає таким собі браслетом із підвісками, який голосно заявляє про моє просування на шляху від милої дівчинки, що навчалась у школі-інтернаті, до, м'яко кажучи, неввічливої принцеси-воїна, яка чхати хотіла на правила пристойності. Я — Джейн Ейр навпаки. Майже не припиняючи рухатися вперед, я позбавляюсь сумнозвісної Синьої Бороди, Жиля де Ре, додаючи його braque-mard — стрижень, через який загинули шістсот дітей, котрих він содоміював, — до інших гротескних трофеїв, що звисають і гойдаються у мене на талії. І з кожною новою перемогою нове військо заступників крокує слідом за моєю тінню.
Під час усього цього паломництва перевтілення конверт із цупкого паперу, що містить результати тесту на спасіння, охайно згорнутий, лежить собі на самому дні кишені моїх шортів. Дуже зрідка перериваємо ми свій похід, свою невтомну військову кампанію палаючим ландшафтом, під небом, на якому час від часу спалахують жовтогарячі язики полум'я.
— Коли я взяв хліб і підгузки, — раптом каже Стрілець, — я забрав їх додому, до своєї старої…
— Будь ласка, скажи, що насправді ти не розстріляв усю школу, на відміну від того, що ти спочатку розповів мені.
Але Стрілець просить:
— Просто послухай мене, гаразд?
Він відніс хліб і пелюшки до матері, але зрозумів, що з переляку взяв не ті, що треба. Замість того, щоб поцупити підгузки із липучками, які тримають пелюшку на місці, він приніс додому не такі дорогі, ті, які треба було кріпити англійськими булавками. Щоб компенсувати помилку, він запропонував узяти ті булавки, якими він зазвичай протикав собі щоку чи соски. Саме цей нестерильний панківський аксесуар, схоже, і уколов його маленьку сестричку. Бідолашна отримала зараження крові й згоріла майже за день.
Відчуваючи незручність його зізнання, я спеціально уникаю контакту очима. Замість цього я продовжила марширувати поряд зі Стрільцем, а в кільватері за нами слідувала наша армія. Дивлячись строго перед собою, я відчувала штовханину своїх талісманів, фетишів, символів влади, що звисають у мене з талії й зіштовхуються зі стегнами, що рухаються вперед-назад. Я тримала спину неприродно прямо, намагаючись не упустити нову корону з перлинами. Говорячи безтурботним тоном, наче це щойно спало мені на думку, я поцікавилась у нього, чи не через це він був проклятий навіки… через убивство маленької сестрички?
— Важкою смертю
