Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт

Упевнила братію така оповідь, й тужили вони безутішно за своїм абатом. І воістину, оповідь та була на свій лад доволі правдива, адже Теофіль насправді був невинним і не відав геть нічого ані про ту огидну переміну, що коїлася з ним щоночі, ані про діяння, чинені Звіром через його мерзенно видозмінене тіло. 

Щоночі сходила істота з комети, аби вгамувати свій пекельний голод, а оскільки була вона інакше безтілесна та безсила, то користалася абатом як своїм одержимим, надаючи його плоті обрисів нечестивої почвари, що примандрувала з-поза зірок. 

Після Теофілевої смерті Звіра більше не бачили в Аверойні, й подібні смертовбивства більше не повторювалися. 

Аж ось настав строк, і комета, поволі згасаючи, полинула до інших небес; і чорне страхіття, яке вона принесла із собою, перетворилося на мінливу легенду, як перетворюється будь-яка минувшина. І ті, що читатимуть сей звіт у часи прийдешні, не йнятимуть йому віри й казатимуть, що жодний демон а чи злий дух ніколи не здобув би перемоги над правдивою святістю. Воістину, вийде на краще, якщо ніхто не повірить у сю історію, адже несьогосвітня скверна безнастанно пролітає поміж Землею та Місяцем і крізь галактики, а безодня сповнена таких істот, що саме́ лише знання про них може позбавити людину здорового глузду. 

Істоти, яким годі добрати ймення, приходили до нас як несьогосвітні жахіття й приходитимуть знову. А зоряне зло — геть не таке, як зло земне172. 

Ілурнійський колос 

    I. Втеча некроманта 

Тричі нечестивий Натаїр173 — алхімік, астролог і некромант — разом із десятьма своїми учнями полишив місто Війон украй несподівано і за геть таємничих обставин. Багато хто з мешканців міста та околиць вважав, що до його від’їзду спричинився благотворний страх перед освяченими лещатами для великих пальців174 та оберемками хмизу, адже впродовж того року інквізиція діяла з надзвичаним завзяттям, і чимало інших, і то значно менш сумнозвісних чаклунів уже спалили живцем на багаттях; до того ж було добре відомо, що Натаїр накликав на себе гнів Церкви. Тож мало хто вбачав загадку в причині його зникнення, проте засоби, якими він скористався для від’їзду, а також місце, до якого попрямували чаклун та його учні, залишалися більше, ніж просто загадковими. 

Ширилася тисяча темних і забобонних поголосок, і перехожі творили на собі хресне знамення, коли наближалися до високого похмурого будинку, що Натаїр звів блюзнірськи близько до великого кафедрального собору, та ще й умеблював із сатанинською пишнотою та химерністю. Двійко відважних злодіїв, які вдерлися до маєтку, коли усім стало відомо, що він стоїть пусткою, переказували, що більша частина меблів, книг та іншого Натаїрового реманенту, схоже, переїхала разом зі своїм власником — поза сумнівом, до того самого огнистого місця призначення. 

Звістка тая спричинила нові суперечки щодо нечистої таємниці, адже було вочевидь неможливо, щоб Натаїр і десятеро його підмайстрів із кількома возами домашнього скарбу спромоглися у будь-який праведний спосіб пройти крізь браму під постійною охороною так, щоб вартові про те не знали. 

Найревніші та найпобожніші городяни казали, нібито однієї безмісячної півночі Натаїра з учнями відніс геть сам Архиворог175 разом із легіоном кажанокрилих помічників. Деякі панотці, а також шановані міщани стверджували, буцімто бачили, як на тлі затьмарених зірок пролітали якісь людиноподібні обриси, а з ними — інші, що не були людьми, і що вони чули голосіння приреченого на пекло товариства, яке лихою хмарою пролітало понад дахами та стінами міста. 

Інші вважали, що чарівники перенеслися з Війона завдяки своєму диявольському мистецтву, віддалилися до якоїсь рідко відвідуваної людьми глушини, де Натаїр, котрий уже віддавна мав кволе здоров’я, міг дожидати смерті у такому мирі та спокої, якими лише може тішитися людина, що стоїть поміж полум’ям автодафе176 та Абаддоновим пломінем. Подейкували, ніби нещодавно склав Натаїр власний гороскоп — уперше за свої десь півста років — і прочитав у ньому, що насуває час, коли зійдуться згубні планети, віщуючи йому дочасну смерть. 

Ще інші, серед яких були Натаїрові суперники — астрологи та ворожбити, вважали, що він подався геть з-перед очей громади лише для того, аби мати змогу спілкуватися з різноманітними демонами-помічниками, не зазнаючи сторонніх втручань, і що таким чином він міг, ніким не потривожений, творити чорні чари якнайбільшої вовкулацької злоби. 

Сії чари, натякали вони, у слушний час покарають Війон, а може, й увесь Аверойн, і, можна бути певним, матимуть форму страхітливої моровиці, або ж огульної інвольтації177, або навали сукуб та інкубів на все королівство. 

Посеред клекоту дивних чуток згадали також і чимало напівзабутих оповідок, а нові легенди створювали за ніч. Багато з них виникло на ґрунті неясного Натаїрового походження та його сумнівних мандрів до того, як шість років тому він оселивсь у Війоні. Подейкували, нібито він, подібно до казкового Мерліна, є диявольським поріддям, і що батьком його був не абихто, а сам Аластор178, демон помсти, матір’ю ж — потворна карлиця-чаклунка. Від першого Натаїр успадкував злостивість і зловтіху, від другої — присадкувату й миршаву статуру. 

Свого часу він мандрував до земель Сходу й навчився у єгипетських та сарацинських179 учителів нечистого мистецтва некромантії, в якому не мав собі рівних. 

Ходили похмурі чутки й про те, в який саме спосіб він послуговувався давно мертвими тілами чи безплотними кістяками, або ж про ту службу, якої вимагав від похованих людей, котрих лиш янгол Судного дня мав право підняти з могил. Ніколи він не мав доброї слави межи людьми, але чимало було таких, які зверталися до нього за порадою та допомогою, що сприяли б поступу їхніх власних більш або менш сумнівних справ. Якось, на третє літо після його приїзду до Війона, Натаїра привселюдно каменували, бо пішла поголоска про його некромантські діяння. Тоді його назавжди скалічили влучно кинутим бруковим каменем. Люди вважали, що Натаїр так ніколи й не пробачив тієї кривди та подейкували, що за ворожнечу духівництва він ще відплатить пекельною ненавистю Антихриста. 

Опріч чаклунських напастей та прикростей, у яких його зазвичай підозрювали, Натаїра довший час вважали розбещувачем молоді. Попри свою непоказну статуру, потворність і незугарність, він володів видатною силою, гіпнотичним навіюванням, і учні його, яких, подейкували, він повергав у бездонні та мерзенні нечестя, були юнаками, що подавали блискучі надії. Тож загалом Натаїрове зникнення сприйняли як полегкість, даровану самим провидінням. 

Одначе серед мешканців міста була одна людина, яка трималася осторонь усіх тих похмурих пліток і гостроцікавих припущень. Людиною тією був Ґаспар дю Нор180, який і сам досліджував науки, оголошені поза законом, упродовж року був серед учнів Натаїра, однак, довідавшись, які страхіття супроводжуватимуть його подальшу ініціацію, тихцем покинув оселю свого учителя. Проте, йдучи, виніс він із собою чимало рідкісних та особливих знань, а також певне розуміння некромантових лиховісних сил і темних, наче ніч, спонук. 

І саме через сі знання та розуміння Ґаспар волів зберігати мовчання, коли чув щось про Натаїрове зникнення. Крім того, він уважав за краще не ворушити пам’яті про своє власне учнівство у чаклуна. Наодинці зі своїми книжками на скромно вмебльованому піддашші він хмурився над невеликим