Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya
-Це очікування зведе мене з розуму.- Промовив Вієро, стиснувши руку Лелейн і навіть не помітивши цього.- Я лише хочу додому. В Замок Забутих Божеств…
-Все буде добре.- Спробувала заспокоїти його Лелейн.
-Не треба було нам навіть думати про Потойбіччя.- Тихо продовжив Вієро.- Це моя провина. Все це через мене…
У долоні Мірабель щось заскрипіло. Такий звук, наче відчинилися залізні двері, яким понад сто років і які не відчиняли з самого їх створення. Бель різко втягнула повітря, прислухаючись до неприємного скрипу. Серце забилося дужче і ледве не опустилося в п’ята.
-Можеш подивитися.- Порушив тишу Кін.
-Гаразд…- Мірабель розгублено зиркнула на Ніко, який, схоже, зовсім не хвилювався, а потім кинула короткий погляд на Вієро і Лелейн.
-Не тягни.- Змучено простягнув Вієро.
Бель швидко розтиснула руку. Скляна куля не виглядала так, ніби вона вирішує долю людей, а світло-блакитний колір всередині неї змушував спокійно видихнути. Але розслаблятися було ще дуже рано.
-Дитячі фокуси.- Фиркнув Ніко.- І що тепер? Сподіваюсь, ви зникнете звідси так само, як з’явилися і дасте нам спокій.
-Що ж,- сказала Нана.- Удача на вашому боці. Але ви дещо забули. Ми – Прокляті і від нас не так легко позбутися.
Прокляті мали за мету лише одне – всі вони мають програти. Звичайно, умови Мірабель порушували їх сенс існування, але в пріоритеті були саме вони. Тому і гра мала б бути такою, яка б не давала жодних шансів. Таке було бажання самої Смерті. А Мірабель не залишалося нічого, як погодитися, адже вона не могла за мить втратити Священну Воду у Колбі, сестру і друзів. І опиратися Бель теж не могла, бо це призвело б до ще більших проблем. Вона розуміла, що знаходиться у безвихідній ситуації і не може програти їм.
-Щоб отримати пощаду, її треба заслужити.- Заговорила Ши.- Шансу на неї замало.
-Чотири випробовування.- Продовжив Рен.- Пройдете всі – ви вільні. Смерть дотримується свого слова, на відміну від декого.
-Знаєте хто ви?- Прошепотів Вієро.- Ви разом із Смертю? Купка ображених дурнів, які не змирилися з тим, що приречені на самотність і вічні відмови. Ви думаєте, що лише ви заслуговуєте всіх благ світу і постійно жалієтеся на нескінченне життя. Річ, яку ми забрали у вашої господині, належить Елемстоуну. Ми повернули своє, а за справедливість ви змушуєте нас страждати. Ви не лишаєте нам вибору, бо якщо ми відмовимось, то втратимо власні життя і те, за що ми боримося. Вона ладна знищити все, що нагадує їй про Природу і Почуття через дрібницю. Через елемент, який їй ніколи не був потрібен і тим паче, не допоміг би. Але знаєте що? Ця дрібниця значить для нас дуже багато. І я впевнений, що якби з нею так само вчинив хтось, хто не має відношення до наших Вищих Духів, вона б і пальцем не ворухнула. Вам досі цікаво, чому з вами ніхто не хоче мати нічого спільного?- Вієро подивився на тіло Касаліна.- Він був жахливим. Це відомо абсолютно всім. Але Кас був… Моїм братом. Я ні в якому разі не виправдовую його вчинки, але заради пам’ято про свого брата я зроблю все, аби ви заплатили за скоєне.
-Святі…- Бель не зводила з Вієро очей, а його біль розсіювалася по всьому лісу, наповнюючи все навколо.
-Мені так шкода.- Лелейн доторкнулася до його руки, намагаючись не заплакати.
Лють всередині Мірабель ставала все потужнішою. Вона звернула увагу на Кіна, що перекидав з руки у руку Священну Воду у Колбі. «Досить!»- Подумала Бель і заплющила очі, концентруючись на навколишньому середовищі. Земля під ногами затремтіла і миттю з’явилася прірва, що розросталася, стаючи все ширшою під ногами Проклятих, які, власне, у них були, на відміну від Святих, коли ті викликали свою Алу або ж знаходилися на Санктичних горах. Бель різко розплющила очі. Навколо неї скупчувався чорний туман, який нагадував плащ чи крила позаду неї. Вона за секунду притягнула Кіна до себе і той ледь втримався на ногах. Мірабель спробувала вирвати з його рук Священну Воду у Колбі.
-Щось не так з твоїм даром!- Закричав Ніко, підходячи ближче до неї.- Це через Потойбічну енергію. Вона… - Він схопив її за руку, відтягуючи від Проклятого.- Вона тебе вбиває з середини.
-Я зроблю це.- Розлючено сказала йому Бель.
-Вже пізно.- Відповів Рен.- Гра почалася.
Мірабель лише бачила, як Прокляті вигукують нерозбірливі слова, як навколо все темніє, ліс стає густішим і як Лелейн і Вієро втрачають свідомість. Вона відчула лагідний дотик Ніко, а потім пірнула у темряву.
З любов'ю, Анеллая
