Танок з драконами - Джордж Мартін

Нарешті Гриф підняв світлі очі від пергамену і примружив їх на Тиріона.

— Тайвин Ланістер помер? Від твоєї руки?

— Від мого пальця. Оцього. — Тиріон виставив його вгору Грифові на подив. — Князь Тайвин сидів на нужнику, а я встромив йому арбалетну стрілу в кишки, щоб подивитися, чи справді він сере золотом. З’ясувалося, що ні. Шкода — золото б мені не завадило. Трохи раніше я вбив свою матір. А ще ж свого небожа Джофрі — отруїв просто на його весільному бенкеті, де від початку до кінця бачив, як він душиться на смерть. Невже наш ясновельможний сировар цього не написав? А ще я маю намір додати до свого списку братика і сестричку, якщо на те буде ласка вашої королеви.

— Ласка королеви?! Невже Іліріо з’їхав з глузду? Чому він вирішив, що її милість прийме на службу відвертого зрадника і вбивцю родичів?

«Доречне питання» — подумки зауважив Тиріон, але вголос проказав інше:

— Король, якого я вбив, сидів на її престолі. Усі, кого я зрадив, були леви, тож мені здається, я вже чимало прислужився її милості королеві. — Тиріон почухав пенька носа. — Та ви не бійтеся, вас я не вб’ю, ви ж бо мені не родич. Можу я подивитися, що там написав наш сирний пан? Полюбляю читати про свою особу.

Гриф не зважив на його прохання, натомість торкнувся листом полум’я свічки і подивився, як пергамен чорніє, згортається і в’яне у вогні.

— Між Таргарієнами та Ланістерами стоїть пролита кров. Навіщо тобі підтримувати королеву Даянерис?

— Заради золота і слави, — бадьоро проказав карлик. — А ще з ненависті. Якби ви знали мою сестру, то зрозуміли б.

— Я добре розумію, що таке ненависть.

Гриф так вимовив останнє слово, що Тиріон зрозумів: тут він не бреше. «Схоже, він нею живе. Ненависть живить і зігріває його уночі вже багато років поспіль.»

— Приємно, коли тебе розуміє такий хоробрий лицар.

— Я не лицар.

«Ви не просто брехун, паночку мій добрий — ви ще й кепський брехун. Були б вигадали щось розумніше.»

— А от пан Качур чомусь каже, що це ви його висвятили.

— Качур забагато патякає.

— Хіба ви не раді, що качка розмовляє? Це ж справжнє диво. Та годі про нього, шановний… Грифе. Отже, ви в нас — не лицар, а я — Хугор Схил, мале чудовисько. Ваше мале чудовисько, якщо вам до вподоби. Даю в тім своє слово, що нічого так не хочу, як вірно служити вашій драконовій королеві.

— І як ти зібрався їй служити?

— Язиком. — Тиріон облизав пальці, один за одним. — Я можу розказати її милості, як думає моя мила сестра — коли вважати, що вона взагалі думає. Я можу розповісти її воєводам найкращі способи перемогти мого брата Хайме у битві. Я знаю, хто з панства хоробрий, а хто боязкий, хто вірний, а хто плекає злі наміри. Я можу привести до неї союзників. А ще я чимало знаю про драконів — це вам підтвердить ваш півмаестер. Також я дотепний і небагато їм. Вважайте мене своїм ручним бісиком.

Якусь мить Гриф зважував почуте.

— Зрозумій ось що, карлику. В нашому товаристві ти — останній і найменший. Тримай язика за зубами і роби, що кажуть, бо пошкодуєш.

«Так, батечку» — трохи не ляпнув Тиріон.

— Воля ваша, ясний пане.

— Не лести мені. Я не з зацного панства.

«Брешеш.»

— Та то я з чемності сказав, друже мій, не переймайтеся.

— Я тобі не друг.

«Не лицар, не зацний пан, не друг.»

— Шкода аж до сліз.

— Свої кпини лиши собі. Я беру тебе з собою до Волантису. Якщо покажеш себе слухняним і корисним, то зможеш лишитися при нас далі — служити королеві, як зумієш. Але якщо я матиму з тебе більше клопоту, ніж користі — то підеш сам шукати собі долі.

«Еге ж, піду — недалечко. І знайду її на дні Ройни серед рибок, що з’їдять рештки мого носа.»

— Валар дохаеріс.

— Можеш спати на чардаку чи під ним, обирай сам. Ізілья дасть тобі постіль.

— Така добра жіночка. — Тиріон відкланявся і зашкандибав геть, але на порозі обернувся. — Але що як ми знайдемо королеву і взнаємо, що всі балачки про драконів — то вигадки якогось п’яного жегляра? У широкому світі повно гуляє божевільних казок. Про мамунів і чугайстрів, про привидів та упирів, про мавок і потерчат, про крилатих коней, крилатих свиней… ба навіть крилатих левів.

Гриф витріщився на нього, суплячи брови.

— Я тебе чесно застерігаю, Ланістере. Тримай язика на припоні, якщо хочеш його зберегти. Тут ідеться про корони та королівства. Ми можемо втратити наші життя, імена, честь. Це не гра, в яку граються задля твоєї розваги.

«Авжеж гра, — подумав Тиріон. — Гра престолів.»

— Як скажете, капітане, — пробурмотів він, знову вклоняючись.

Давос

Блискавка розколола північне небо, вирізьбивши чорну башту Нічного Ліхтаря на тлі синьо-білого неба. За шість ударів серця прийшов грім, схожий на віддалений гуркіт тулумбасів.

Стражники повели Давоса Лукомора мостом чорного базальту під залізну замкову решітку зі слідами іржі. За ним були глибокий солоний рів та звідний міст на двох важких ланцюгах. Унизу буяли зелені води, вибухаючи хмарами білих бризок на підмурку замку. За мостом виявилася друга брамна башта — більша за першу; її камені поросли зеленими водоростями. Давос прошкутильгав грязюкою двору, часто запинаючись; руки йому були зв’язані. Холодний дощ щипав очі. Варта підштовхнула його на сходи, що вели до схожого на печеру головного кам’янця замку Хвилеріз.

Опинившись усередині, очільник варти скинув кирею і почепив її на кілок у стіні, щоб не напустити калюжу на витертий мирійський килим. Давос зробив те саме, пововтузившись із пряжкою зв’язаними руками. Він не забув чемних звичаїв, вивчених на Дракон-Камені за роки служби.

Князь сидів у пітьмі своєї домівки, вечеряючи хлібом, пивом та сестринською юшкою. З товстих кам’яних стін витикалося два десятки залізних держаків, та лише у чотири було вставлено смолоскипи. Проте жоден не горів — непевне, миготливе світло давали лише дві товсті лойові свічки. Давос чув, як стіни періщить дощ, як крізь невидиму йому дірку в даху