Шістка воронів - Лі Бардуго

— Гарна робота, однозначно, — повторив хтось фієрданською. — П’ятнадцять гришників буде доставлено до Льодового Двору.

— Сподіваюся, тепер ми заслужили вовчу пащеку з добрячими зубами…

— Ти знаєш, що заслужили.

— Боже, як я стомився голитися щоранку.

— Я відрощу бороду аж до пупка.

Один із них простягнув руку між ґратами й схопив Ніну за волосся.

— Мені подобається ця, вона досі гарненька й кругленька. Може, ми відчинимо двері клітки та завалимо її?

Хлопець із блискучим волоссям відкинув його руку геть.

— Що з тобою не так? — заговорив він уперше відтоді, як зник Брум. Ніна на мить відчула вдячність, яка одразу зникла, коли той продовжив: — Ти блудитимеш із псом?

— Залежно від того, який у нього вигляд.

Усі навколо заволали, зареготали й рушили геть. Золотавий хлопець, котрий порівняв її з твариною, виходив із трюму останнім і, перш ніж він вийшов у коридор, Ніна сказала різкою ідеальною фієрданською:

— Які злочини?

Хлопець завмер і, коли він зиркнув на неї, очі світилися ненавистю. Дівчині вдалося не затремтіти.

— Як так сталося, що ти говориш моєю мовою? Ти служила на північних кордонах Равки?

— Я каелянка, — збрехала Ніна. — І можу розмовляти будь-якою мовою.

— Здебільшого відьмацтво.

— А під відьмацтвом ви розумієте таємні спроби навчитися читати. Ваш командир сказав, що нас судитимуть за наші злочини. Я хочу лише, щоб ти мені сказав, у яких злочинах я винна.

— Тебе судитимуть за шпигунство й злочини проти людства.

— Ми не злочинці, — додав ламаною фієрданською Творець, котрий лежав на підлозі. Він був тут довше за інших і не мав сил, щоб підвестися. — Ми звичайні люди — фермери й учителі.

«Не я, — подумала Ніна безжально. — Я — солдат».

— На вас чекає суд, — сказав дрюскеле. — Вас судитимуть навіть справедливіше, ніж ви на це заслуговуєте.

— І скількох гришників за весь час визнали невинними? — поцікавилася Ніна.

Творець захрипів:

— Не провокуй його. Ти не похитнеш його переконань.

Але Ніна схопилася зв’язаними руками за ґрати й сказала гучніше:

— Скількох? Скількох ви відправили на вогнище?

Хлопець повернувся до неї спиною.

— Зачекай!

Дрюскеле проігнорував її.

— Зачекай! Будь ласка! Принеси лише… принеси лише трохи свіжої води. Ти не мучив би так навіть своїх псів.

Хлопець простягнув руку до дверей і зупинився.

— Я б так не сказав. Пси принаймні знають, що таке відданість. Вірність своїй зграї. Називати тебе псом — образа для них.

«Я згодую тебе зграї голодних собацюр», — подумала Ніна, але вголос сказала лише:

— Води. Прошу.

Він зник у коридорі. Дівчина почула, як хлопець піднявся сходами, а потім гучно гупнула кришка люка.

— Не витрачай своє повітря на нього, — порадив Творець. — Не дочекаєшся ласки.

Але за кілька хвилин дрюскеле повернувся з бляшаним горнятком і відром чистої води. Він поставив усе на підлогу клітки й гупнув ґратами, не промовивши жодного слова. Ніна допомогла Творцеві попити, потім зачерпнула трохи для себе. Її руки так сильно тремтіли, що половина води пролилася на блузу. Фієрданець відвернувся, і Ніна із задоволенням помітила, що присоромила його.

— Я б убила за можливість прийняти ванну, — поглузувала вона. — Можеш помити мене.

— Не розмовляй зі мною, — буркнув він у відповідь, уже рушивши до дверей.

Більше він не повернувся, і їм довелося залишитися без свіжої води на наступні три дні. Але коли розпочався шторм, бляшане горнятко врятувало її життя.

* * *

Ніна закуняла й різко прокинулася. Коли вона встигла відключитися?

Матаяс стояв у коридорі біля каюти. Він заповнив собою дверний отвір, був занадто високим, щоб почуватися зручно на нижній палубі. Як довго він спостерігав за нею? Дівчина швидко перевірила пульс і дихання Інеж і з полегшенням упевнилася, що стан досі стабільний.

— Я спала? — запитала вона.

— Дрімала.

Ніна потягнулася, намагаючись відігнати втому.

— Хоч не хропла?

Він не відповів, але й далі дивився на неї своїми схожими на крижини очима.

— Вони дозволили тобі користуватися бритвою?

Його закуті в кайдани руки потягнулися до свіжопоголеної щелепи.

— Це Джаспер зробив.

Джаспер, мабуть, подбав і про Матаясову зачіску. Пасма білявого волосся, що росли на голові випадковим чином, теж було підстрижено. Волосся досі було занадто коротким — майже прозорий золотавий пух не приховував порізів і синців, котрі залишилися від останньої битви в Пекельних Воротах.

«Він усе ж, мабуть, був щасливий позбутися бороди», — подумала Ніна. До тієї миті, поки дрюскеле не виконає свою місію та не отримає офіцерське звання, він був зобов’язаний залишатися гладко поголеним. Якби Матаяс привів Ніну до суду в Льодовому Дворі, отримав би свій дозвіл. Зміг би носити на формі срібну голову вовка, котра вказувала, що дрюскеле був офіцером. Ніну нудило від самої думки про це. «Вітаємо з вашим нещодавнім отриманням звання вбивці». Ця думка нагадала їй, з ким вона має справу. Ніна сіла рівніше й задерла підборіддя.

— Ге марден, Матаясе? — запитала вона.

— Не починай, — відповів хлопець.

— Ти гадаєш, краще, щоб я розмовляла керчинською?

— Я не хочу чути свою мову з твого рота. — Його погляд хльоснув Ніну по устах, і дівчина відчула несподіваний напад лихоманки.

З мстивим задоволенням вона мовила фієрданською:

— Але тобі завжди подобалося, як я розмовляю твоєю мовою. Ти казав, що вона звучить дуже чисто. — Це була свята правда. Він любив її вимову — голосні, наче в принцес, люб’язність її вчителів у Маленькому Палаці.

— Не тисни на мене, Ніно, — попередив він. Матаясова керчинська була жахливою, грубою, з гортанною вимовою злодіїв і вбивць, із котрими він познайомився у в’язниці. — Це помилування — сон, який неможливо упіймати. Значно легше пригадати, як пульсує твоє згасаюче дихання під моїми пальцями.

— Ну ж бо, помуч мене, — запропонувала Ніна, її голос дзвенів від люті. Дівчину вже нудило від його погроз. — Мої руки тепер не притиснуті до землі, Гелваре.

Ніна зігнула кінчики пальців, і Матаяс задихнувся, а серце почало шалено гупати.

— Відьма, — кинув він, ухопившись за груди.

— Звісно ж, ти можеш значно краще. Вигадай щось цікавіше. У тебе, мабуть, назбиралася сотня імен для мене.

— Тисяча, — прохрипів Матаяс, коли на його чолі виступив піт.

Ніна розслабила пальці, зненацька відчувши себе присоромленою. Що вона коїла? Карала його? Гралася з ним? Він мав повне право ненавидіти її.

— Іди геть, Матаясе. Я мушу доглядати за пацієнтом.

Вона зосередилася на перевірці температури тіла Інеж.

— Вона житиме?

— Хіба тебе це непокоїть?

— Звісно ж. Вона людина.

Ніна почула недоговорену кінцівку речення. «Вона — людина, на відміну від тебе». Фієрданці не вважали гришників людьми. Їх навіть на ставили на один щабель із тваринами,