Танок з драконами - Джордж Мартін
Але князь Тайвин поклав край мрії свого сина-карлика за десять днів до його шістнадцятих іменин. Саме тоді Тиріон попросив дозволу об’їхати Дев’ять Вільних Міст, як робили його дядьки у тому самому віці.
— На моїх братів можна покластися — вони не накличуть сором на дім Ланістер, — відповів батько. — Жоден ніколи не одружувався зі шльондрою.
Коли ж Тиріон нагадав, що за десять днів він стане дорослим чоловіком і буде вільний подорожувати, де захоче, князь Тайвин мовив:
— Жодна людина у світі не є вільною робити, що вона хоче. Тільки діти та дурні думають інакше. Їдь куди хочеш, не заперечую. Вдягни блазенські лахи, стій на голові, щоб розважити королів прянощів і повелителів сиру. Тільки дивися: сам сплачуй за перевіз, харч і житло, а про повернення забудь і думати.
На цьому зухвальство юного хлопця розсипалося на порох.
— Якщо хочеш собі корисної справи, то матимеш, — сказав тоді батько.
І щоб відзначити його повноліття, Тиріона зробили наглядачем над усіма збіжниками нечистот і сховищами води у Кастерлі-на-Скелі. «Може, батько сподівався, що я у котромусь потону.» Але Тайвина спіткало розчарування — збіжниками ще ніколи так добре не збігали лайно і помиї, як під пильним оком Тиріона.
«От би келих вина — змити з рота смак князя Тайвина. А міх замість келиха був би кращий.»
Вони їхали всеньку ніч; Тиріон намагався ухопити трохи сну, то куняючи на луці сідла, то рвучко прокидаючись. Час від часу його починало хилити убік, але пан Роллі тоді хапав його і знову садовив рівно. До світанку карликові боліли ноги, а сідниці були стерті та намозолені.
Лише наступного дня вони досягли місця, де уздовж річки лежав Гойян Дроге.
— Казкова Ройна, — мовив Тиріон, побачивши з горбка повільну зелену течію.
— Мала Ройна, — зауважив Качур.
— Та бачу, що невеличка.
«Начебто приємна річечка. Але найменший з зубців Тризуба удвічі ширший, і всі три течуть швидше.» Місто вразило його не більше. Тиріон пригадав з книжок, що Гойян Дроге ніколи не було великим, зате гарним, зеленим та квітучим — містом проточної води, містом водограїв. «До війни. Перед тим, як прийшли дракони.» За тисячу років по тому протоки забилися очеретом і болотом, застійні ставки гнилої води породили безліч мушви. Поколоте каміння храмів та палаців поволі занурювалося в землю; вздовж берегів річки буяли зарості старого кривого верболозу.
Серед пустки та погрому ще лишалося кілька людей, що серед моря бур’янів порали крихітні садочки та городики. Стукіт залізних копит на старій валірійській дорозі змусив більшість тікати до тих схронів, з яких вони виповзли, але найсміливіші лишилися на сонці, щоб роздивитися подорожніх вершників млявими, байдужими очима. Одна гола дівчинка з ногами, до колін вимазаними у болоті, не зводила очей з Тиріона. «Мабуть, ніколи не бачила карлика, — здогадався він, — де вже карлика без носа.» Він скривив страшну мармизу і висолопив язика; дівчинка заплакала.
— Що ти їй зробив? — спитав Качур.
— Надіслав поцілунок. Усі дівчата плачуть, коли я їх цілую.
За плутаниною верб дорога раптом скінчилася; вони повернули на північ, подолали коротку стежку і поїхали уздовж води, аж доки прирічні кущі не розступилися, і вони не опинилися коло старого кам’яного пришибу, наполовину затопленого і оточеного високими заростями бурого зілля.
— Качуре! — почувся звідкілясь крик. — Хальдоне!
Тиріон витяг шию в той бік і побачив хлопця, що стояв на даху низького дерев’яного сараю, вимахуючи крислатим солом’яним брилем. Юнак був стрункий, зграбний та ставний, з шапкою темно-блакитного волосся. Карлик подумки оцінив його вік у п’ятнадцять-шістнадцять років.
Дах, на котрому стояв хлопець, належав надбудові «Соромливої діви» — старого і непоказного однощоглового пласкодінного човна з тих, де треба відштовхуватися жердинами. Човен мав широкий коріб, у воду майже не занурювався, тому був зручний для плавання хоч би й наймілкішими протоками, а де-не-де міг переповзти навіть піщану мілину. «Не надто красна діва, — подумалося Тиріонові, — та бридкі на пику нерідко бувають шаленими в ліжку.» Човни, що плавали дорнійськими річками, бували яскраво розмальовані та прикрашені мистецьким різьбленням, але ця діва нічим таким не вихвалялася. Пофарбована вона була сіро-брунатною, болотного кольору фарбою, що мінилася плямами та подекуди лущилася; велике вигнуте стерно було просте і нічим не оздоблене. «Скидається на купу глини та очерету, — подумав Тиріон, — але схоже, саме на те його і будували.»
Качур вже тюгукав у відповідь. Кобила з бризками неслася мілкою водою, топчучи очерет. Хлопець зістрибнув з даху надбудови на чардак човна, а слідом показалася і решта мешканців «Соромливої діви». Позаду біля стерна стояла немолода пара з ройнарськими рисами облич; вродлива септа у м’якій білій рясі вийшла з дверей і відкинула з очей кучерик темно-брунатного волосся.
Не впізнати, котрий тут Гриф, було неможливо.
— Годі галасувати, — мовив він, і над річкою негайно запанувала тиша.
«З оцим важкувато буде» — відразу зрозумів Тиріон.
Грифова накидка зроблена була з шкури рудого ройнійського вовка. Під шкурою він носив буру шкіру, зміцнену залізними кільцями. Чисто голене обличчя теж здавалося вичиненою шкірою; в кутиках очей причаїлися зморшки. Волосся він мав таке ж блакитне, як синове, але корені його були руді, а брови — ще рудіші. При стегні висіли меч і кинджал. Якщо він і радів поверненню Качура та Хальдона, то добре це приховував. Зате зовсім не ховав свого незадоволення появою Тиріона.
— Карлик?! Що це за халепа?
— Знаю, ви сподівалися на кружало доброго сиру. — Тиріон обернувся до Молодого Грифа і подарував йому найчарівнішу свою посмішку. — Блакитне волосся непогано пасуватиме тобі у Тироші, але на Вестеросі діти кидатимуть у тебе каміння і сміятимуться в обличчя.
Хлопець сторожко глянув у відповідь.
— Моя мати була шляхетна тирошійка. Я фарбую волосся на знак пам’яті про неї.
— Що це за створіння? — рішуче перепитав Гриф.
Відповів йому Хальдон.
— Іліріо прислав листа, де все пояснює.
— То давайте листа. І ведіть карлика до мене.
«Не до смаку мені його очі» — міркував Тиріон, поки сердюк всідався навпроти нього у тьмяному череві човна, через подряпаний стіл із дощок, на якому горіла лойова свічка. Очі були світлі, холодні, крижаної блакиті. Карлик ненавидів світлі, аж бліді очі. Князь Тайвин мав блідо-зелені очі, помережані золотими цятками.
Тиріон подивився, як сердюк читає. Те, що він умів
