Меч і хрест - Лада Лузіна

– Гроші на тачку нам потрібні! – відбила вона здивований Марійчин погляд. – Ну, ходімо. Одлипни від неї, врешті-решт!

Ковальова поспішно запнула Катин піджак і, вивільняючи комір із її пальців, виявила там зірваний із шиї ланцюжок. Вона машинально запхала його в кишеню брюк.

– Ходімо! – засунувши під пахву реабілітовану мітлу, Дарина різко потягнула Марійку, що все ще сумнівалася, до машини. – Треба поспішати! Слухай, Марусю, ти пробач, що я на тебе так накинулася. Я вже казала: ти геній, а я дурка. О’кей?

– О’кей. Але якщо ти ще раз назвеш мене Марусею, Мусею або Масею… – несподівано збунтувалася Марійка.

– Квит! Не буду! Присягаюся мамою!

Вони втекли тримаршевими сходами, прикрашеними сталінськими п’ятисвічниками ліхтарів, позначеними ще російськомовною табличкою:

Территория Киевского государственного музея.

Во времена Киевской Руси была центром древнего Киева.

Постановлением Правительства Украинской ССР

территория объявляется заповедной…

І щойно їхні маківки зникли за парапетом, Чорт нараз пристрасно втягнув чорними ніздрями повітря, улесливо схилився над нерухомою Катею і, жадібно поцілувавши нечутливу до його захоплень руку, прошепотів, задихаючись від глибокої поваги:

– Це ви? Моя Ясна пані! Це – ви!!!

– То де ж у вас випускний? – недовірливо мовив таксист, який чекав їх біля Андріївської церкви.

– Та розвели нас однокурсники, як останніх лошиць! – мимохідь збрехала Чуб.

– А ви знаєте, скільки вже на лічильнику нацокало? – загрозливо процідив той. – Більше сотні!

– Немає базару, ми все сплатимо! – Дарина жваво заспокоїла таксиста щедрою купюрою з Катиної сумки, додавши «на чай»: – Здачі не треба. Тільки швидше!

– Так куди тепер їдемо? – повеселішав таксист.

– На Бібиковський бульвар, – нервово пролосила Марійка.

– Куди?!

– Боже, як його… До Миколаївського університетського парку. До університету Святого Володимира. До червоного університету!

– На бульвар Шевченка? Ти що, не місцева? – гмикнув водій.

– Я – корінна киянка!

– Що ж ти навіть назв вулиць не знаєш?

– Просто занадто глибоко вдарилась у коріння! – ображено рикнула Марійка, і машина, загарчавши їй у відповідь, нарешті рушила з місця й помчала широкою Володимирською вулицею.

Вони обігнули півколо Софійської площі і, не послухавшись булави Богдана Хмельницького, що зневажливо відсилала їх назад, помчали на південь.

– А подругу свою ви де втратили?

Боже, до чого ж не до речі був зараз цей балакучий таксист!

– А це взагалі ваша справа?! – з невластивою їй безапеляційною агресією відрізала Ковальова. Їй було неприємно, що вона, виявивши легкодухість, покинула Катю, але нова заключна пригода, що наближалася з кожною секундою, розбурхувала й заводила її дедалі дужче.

– Та дістало її усе! – накинулася на водія Дарина. – І нас теж! А що, швидше не можна?

– Куди саме до парку? – скривджено буркнув шофер.

Повз них уже пропливав величезний підсвічений ліхтарями оперний театр. І Марійка мимохідь прочитала афішу над головним входом:

Драматичний балет «Демон».

У головній ролі Анатолій Хостікоєв

– До будинку Терещенка, – сказала вона.

– Та звідки я знаю, де ваш Терещенко живе! – озлобився раптом водій.

– А вулицю Терещенківську ви хоч знаєте? – парирувала Марійка. – До російського музею!

Вулиця, названа на честь дореволюційного мецената Миколи Артемовича, колекція картин якого лягла в основу Київського державного музею російського мистецтва, що містився нині в блакитному двоповерховому особняку брата колекціонера Федора, була порожня. Якщо не брати до уваги чепуристого Рєпіна в бронзовій краватці-метеликові, що стояв на гранітному п’єдесталі, нарочито виставивши одну ногу.

Водій від’їхав, і Марійка побачила, як він озирнувся, щоб подивитися на них, – і мав рацію: дівчата, що намірились о першій годині ночі ознайомитися з творчістю російських художників XIII—XX століть, викликали справедливу підозру.

– Дивися, тут виставка Васнецова, – ткнула вона в засклений стенд, який оберігав плакат із трьома знаменитими «Богатирями».

– Так Терещенко – музей? – Дарина не зволікаючи вибігла на ґанок і рішуче смикнула заґратовані двері, прикрашені двома дерев’яними левовими мордами.

Але двері не послухали її. І покосившись на чергову табличку «Охороняється державою, пошкодження карається законом», Чуб безглуздо застрибала по сходинках, не знаючи, куди дівати надлишок бурхливої енергії, що поривалася до бою.

– Ну що за життя в нас? – голосно розсердилася вона. – Суцільні ребуси й каверзи. Чому не можна нічого нормально сказати? Обов’язково загадки загадувати!

– Може, вони хочуть, щоб ми на виставку сходили? – спробувала розгадати натяк Марійка.

– Гаразд, завтра сходимо, – люто скривилася Чуб.

Але чекати до завтра їй не довелось.

За мертвими вікнами першого поверху почувся оглушливий і зазивний дзвін розбитого скла. І, перш ніж Чуб устигла усвідомити, що, власне, робить, вона інстинктивно кинулася до вікон – занадто високих, аби можна було заглянути чи видертися туди, – і раптом, на очах остовпілої Марійки, підстрибнула і, знявшись у повітря, влетіла просто у вікно, розбиваючи скло держаком мітли, що несподівано опинилася біля неї під задом.

Завила перелякана сигналізація.

Чуб стрімголов укотилася до картинної зали і, не випускаючи держака з порізаних рук, підхопилася з підлоги, що бридко хруснула під її колінами битим склом.

Кімната виходила в короткий коридор, і, пробігаючи його, Дарина миттєво вбирала поглядом безлюдні зали обабіч неї, що за секунду закінчились останньою – тупиковою, де на високій стіні гордовито височіли велетенські «Богатирі».

А біля них із занесеним над головою ножем завмерла висока й темна постать-шептун.

– …уражаю навіки, не повстати, не зібрати з… – безстатевий шепіт урвався.

Дарина кинулася до замовклої постаті, замахуючись мітлою і не маючи жодної миті на роздуми, в процесі яких вона б неодмінно дійшла висновку: дерев’яна палиця,