Заборонені чари - Олег Євгенович Авраменко

— Твоя правда, Анте, — після недовгих роздумів погодилася княгиня.

— Правда не моя, а Конорова, — сказав Стоїчков і повернувся до Маріки. — А тепер прошу тебе гарненько подумати. Чи не натрапляла ти серед материних речей на якийсь незвичайний маґічний предмет?

Маріка заперечно хитнула головою:

— Я саме думала про це, пане Стоїчков. Та начебто нічого такого не було. А який він на вигляд?

— Ага. Отже, ти здогадалася. Розумниця! Конор описував його як перстень з квадратним каменем вугільно-чорного кольору. Причому перстень був не золотий, а з якогось блискучого металу, схожого на срібло, але надзвичайно твердого.

— Ні. Нічого схожого я не бачила.

— Тоді треба розпитати Стеніслава…

— Про що ви? — трохи спантеличено озвалася тітка Зарена.

— Ми з Марікою вважаємо, — пояснив Стоїчков, — що до Ілони якимсь чином потрапив амулет Куратора Бартоломео, і саме з його допомогою вона змогла відкрити портал Конора. Взагалі, цей амулет було налаштовано ще на чотири портали МакКоїв — камінь виймався з персня, і п’ять його граней відповідало за п’ять різних порталів, а шоста була вільна, вона призначалася для налаштування на той портал, що його мав спорудити сам Конор у нашому світі. Проте я гадаю, що за три сторіччя камінь міцно застряг у персні, тому Ілона, яка не знала, що решта граней також мають своє призначення, змогла відкрити лише один портал — у рідному замку нашого пращура.

— Мабуть, так і було, — погодилася з ним Маріка й запитливо подивилась на княгиню. — Тітонько, ти не бачила в мами такого персня?

— Не можу пригадати. А судячи з усього, перстень мав бути дуже примітним. Блискучий метал, вугільно-чорний камінь… Може, коли прочитаю, як його описував сам Конор, то щось згадаю… Анте, ти ж ознайомиш мене з Заповітом?

— Звичайно. Тепер я відкрию архів Старшого Сина для всіх братів та сестер по Раді… гм, включно з Марікою, яка вже три з половиною роки є таємним, тринадцятим учасником наших зборів. От тоді всі разом і вирішимо, що робити далі, яких заходів уживати. Між іншим, такий прецедент уже мав місце понад сімдесят років тому.

— Це коли Рада пішла в підпілля? — припустила Маріка.

— Саме так, — кивнув Стоїчков. — Рада дедалі більше відчувала тиск з боку різних уґруповань Конорів, які хотіли перетворити її на арену політичної боротьби й вимагали переглянути Статут, щоб провести до її складу своїх лідерів. Тодішній Голова Ради наважився на крайній крок і ознайомив своїх братів та сестер із Заповітом Конора. Всі вони визнали, що головне завдання Ради — дбати про спільні інтереси нашого роду і сприяти його подальшому звеличенню, а тому одностайно вирішили зникнути й продовжити свою діяльність таємно.

— А архів Старшого Сина знову було засекречено?

— Так вирішили Дванадцятеро Відлюдників: не втаємничувати своїх наступників у Заповіт Конора МакКоя. Як і за попередніх часів, архів Старшого Сина став надбанням лише Голови Ради. Тепер я вважаю, що тут вони припустилися помилки. Якби Ілона знала про Заповіт, то не стала б мовчати. Тоді б ми мали більше часу на підготовку до зустрічі з Послідовниками. — Стоїчков підвівся з крісла. — Зарено, відкривай портал. Ми втрьох ідемо до Зали Дванадцяти.

— На жаль, не можу, — відповіла княгиня, позирнувши на настінного годинника. — До нас прибули посли з Еперу, і о четвертій я мушу бути на прийомі в їхню честь. А знайомство з архівом кількома хвилинами чи навіть годиною не обмежиться.

— Що ж, тоді я піду з Марікою. А для решти призначу на сьогоднішній вечір позачергові збори Ради. Тоді ми без поспіху все обговоримо. Шкода, що Стеніслава з нами не буде — біля найближчого порталу він опиниться лише через три чи чотири дні. Я простежу, щоб йому негайно надіслали звістку, а поки в Раді його замінить Маріка. Це безпрецедентно… Проте й ситуація в нас безпрецедентна.

Княгиня згідно кивнула і з усмішкою глянула на небогу.

Маріка відчула легке запаморочення, уявивши себе в Залі Дванадцяти, за одним столом з Анте Стоїчковим, тіткою Зареною, Арпадом Савичем, Ендре Міятовичем, Драженом Івашком… Тут вона згадала, що віднедавна Флавіан також є членом Ради. Ця думка миттю протверезила її.

— Маріко, — тим часом мовила тітка, — як закінчиш знайомитися з архівом, повертайся сюди й сміливо проходь до спальні — відпочинеш перед зборами Ради. Я подбаю, щоб там нікого не було.

— Дякую за турботу, тітонько, та краще я повернуся до Норвіка.

Княгиня сплеснула руками.

— Що за дурниці! Нікуди я тебе не відпущу. Тепер ти залишишся в мене. У тім світі небезпечно.

Маріка передбачала таку тітчину реакцію. Вона вперто похитала головою:

— Я мушу повернутися. Там залишились Аліса і мій батько. Я не можу кинути їх.

— Але ж Послідовники, Заборона…

— Все буде гаразд, обіцяю. Зрештою, за шість тамтешніх років зі мною нічого не сталося. Крім того, якщо Послідовники стежать за замком, я маю поводитись як звичайно, щоб не насторожити їх. А моє раптове зникнення може призвести до дуже небажаних наслідків.

Княгиня збиралась була заперечити, але тут утрутився Стоїчков:

— Я згоден з Марікою, Зарено. Поки Рада не розгляне ситуацію й не ухвалить певних рішень, усе має залишатися як раніше. Гм… Тільки от що, Маріко. Ти точно впевнена, що про твій новий портал ніхто зі сторонніх не знає?

— Ніхто, — без вагань відповіла вона. — Аліса сама прибирає в своїх кімнатах, вона не тримає покоївки. Інша прислуга до її спальні та кабінету не заходить.

— А друзі, подруги?