Відродження - Стівен Кінг
— Це й наштовхнуло тебе на думку?
— Так. У ті часи я стилізував себе під Містера Електрико. То була данина Рею Бредбері[81], але навряд чи хтось із лохів про це знав. І хоча тоді я вже винайшов свій проектор і мав його сиру версію, мені ніколи не спадало на думку застосувати його в шоу. Переважно я використовував трансформатор Тесли, який називав Драбиною Джейкобза. Маленьку Драбину Джейкобза я показував вам, дітям, коли ще був вашим священиком, Джеймі. За допомогою хімікатів робив так, щоб іскри, які злітають, міняли колір. Пригадуєш?
Я пам’ятав.
— Галерея розбійників змусила мене задуматись над можливостями, прихованими в моєму проекторі, і так я винайшов «Портрети блискавкою». Ще одна дурня, сказав би ти… а однак вона допомогла мені просунутися в дослідженнях, і досі помагає. Поки я давав вистави у «Джойленді», то використовував на заднику не лише фотографію прекрасної дівчини в бальній сукні, а ще й чоловіка в дорогій чорній краватці. Декілька чоловіків одгукувалися на мої заклики, проте їх було напрочуд мало. Напевно, їхні друзяки-селюки реготали з них, коли бачили такими, бездоганно вбраними. А от жінки ніколи не сміються, бо жінки люблять бездоганно вбиратися. Бездоганніше, ніж бездоганно, якщо це взагалі можливо. А коли вони бачать це на власні очі, то шикуються в чергу.
— Давно ти виступаєш?
Примруживши одне око, він став рахувати. І раптом обидва ока широко розплющилися від подиву.
— Та вже майже п’ятнадцять років.
Я, всміхаючись, похитав головою.
— Зі священика став балаганним артистом.
Щойно ці слова вирвалися на волю, я збагнув, що бовкнув щось нехороше, але думка про те, що мій колишній священик збирає натовпи роззяв, досі не вкладалася в мене в голові. Проте він не образився. Просто схвальним поглядом обдарував свою бездоганно зав’язану краватку і підморгнув мені.
— А різниці нема жодної, — сказав він. — Обидві справи так чи інак зводяться до того, щоб переконувати лохів. А тепер перепрошую дуже, маю піти продати трохи блискавок.
Героїн він залишив на маленькому столику посеред «баундера». Я вряд-годи на нього позирав, а одного разу навіть узяв до рук. Але потреби вмазатися не було. Правду кажучи, я не розумів, нащо взагалі викинув шолудивому псу під хвіст такий кавалок свого життя. Уся та люта жага здавалася тепер якимось сном. Стало цікаво, чи кожна людина відчуває те саме, коли минається її нав’язливий потяг до чогось. Я не знав.
І досі не знаю.
* * * * *
Бріско пішов шукати собі ліпшої долі, як це часто роблять сезонні працівники — ґазуні, тож коли я спитав у Джейкобза, чи не візьме він мене на роботу, той одразу ж погодився. Нічого особливо важкого в ній не було, та все ж позбавляло його необхідності шукати якогось тамтешнього мугиря, щоб тягав камеру на сцену й зі сцени, подавав циліндра й вдавав, що його вбиває струмом. Він навіть підкинув ідейку, щоб я під час показів брав на своєму «Ґібсоні» кілька акордів.
— Щось тривожне, — інструктував він. — Щоб змусило лохів побоюватися, що дівчина може підсмажитися.
То було раз плюнути. Перехід між А мінор та Е (основоположними акордами «Дому сонця, що сходить» і «Аварією на шахті в Спрінґгілі») завжди наводить на думку про неминучий абзац. Я кайфував від цього, хоча й думав, що гучний повільний барабанний дріб дуже б навіть не завадив.
— Не надто прив’язуйся до цієї роботи, — попередив мене Чарлі Джейкобз. — Я збираюся їхати звідси. Коли ярмарок закриється, відвідуваність у «Белзі» змиється в унітаз.
— Їхати куди?
— Ще не знаю, але я звик мандрувати на самоті. — Він поплескав мене по плечу. — Це щоб ти розумів.
Але я вже зрозумів. Після смерті дружини й сина Чарлі Джейкобз був артистом-одинаком. Тільки так і не інакше.
Він і далі відвідував свою майстерню, але затримувався там чимраз менше й менше. Привозив із собою деяке обладнання і складав у маленький трейлер, який чіпляв ззаду до «баундера», коли вирушав у мандри. Та підсилювачі, що не були підсилювачами, так і не з’явилися. Як і два з чотирьох довгих металевих контейнерів. Я здогадувався, що там, де він опиниться, йому хочеться почати з чистого аркуша. Так, неначе він вже звідав цю дорогу й хотів спробувати іншу.
Що робити із власним життям (тепер вільним від наркотиків, та й шкутильгання теж), я не мав ні найменшої гадки. Знав тільки, що поневірятися з Королем високої напруги точно не входить у мої плани. Я був йому вдячний, та позаяк більше не міг виразно пригадати всі жахи героїнової залежності (напевно, так само й жінка не спроможна згадати біль пологів), моя вдячність була не такою великою, як ви могли б подумати. А ще я його боявся. Так само, як і його таємної електрики. Він говорив про неї кучерявими словами — таємниця Всесвіту, шлях до абсолютного знання, — але уявлення про неї мав не більше, ніж якийсь карапузик про пістолет, який знайшов у татка в шафі.
І якщо вже говорити про шафи… я заглядав у його речі, ясно вам? І знайшов там альбом, повний фотографій Петсі, Моррі та їх утрьох, разом. Сторінки вже були добряче засмальцьовані, і оправа пошарпалася. Не треба бути Семом Спейдом[82], щоб зрозуміти, що він часто роздивлявся ті знімки. Але я ніколи не бачив їх у нього в руках. Альбом був таємницею.
Як і його електрика.
* * * * *
Рано-вранці третього жовтня, невдовзі по тому, як ярмарок штату в Талсі згорнули до наступного року, я зазнав ще одного наслідку втручання Джейкобза в мій мозок. Джейкобз платив мені за послуги (набагато більше насправді, ніж ті послуги вартували), і я орендував собі потижнево кімнату за чотири квартали від ярмаркового майдану. Цілком очевидно було, що він хотів бути сам, хай би там як я йому подобався (якщо подобався), і я відчував, що слід уже повернути йому його ліжко.
Я ліг після півночі, десь за годину після того, як ми закінчили останнє шоу того вечора, і одразу ж заснув.
